Електоральні війни на чужому полі: як Трамп та Ердоган розхитують трансатлантичне партнерство

26 липня віце-президент США Майк Пенс звернувся до влади Туреччини із закликом про звільнення американського пастора Ендрю Брансона, звинуваченого турецькими правоохоронцями у вчиненні злочинів від імені терористичних груп та шпигунстві. Пенс пригрозив Ердогану значними санкціями у тому випадку, якщо влада Туреччини проігнорує прохання Вашингтона. Незважаючи на це, офіційна Анкара відмовилась виконувати забаганки американських партнерів в односторонньому порядку. Це потягнуло за собою не тільки застосування американських санкцій та погіршення економічної ситуації в Туреччині, але й поставило на порядок денний питання про подальшу приналежність Анкари до Північно-Атлантичного альянсу.

Проаналізуємо хронологію подій, які спровокували загострення американсько-турецьких відносин, та визначимо ключові фактори, які вплинули на поведінку сторін у цьому конфлікті.

Заява, зроблена Пенсом 26 липня не була випадковою. По-перше, вона стала логічним продовженням тривалої публічної риторики Трампа, який неодноразово звертався до Ердогана з проханням про звільнення Брансона. По-друге, 26 липня, турецький суд відправив 50-річного пастора під домашній арешт у зв’язку з погіршенням стану здоров’я. Адміністрація Трампа не могла залишити осторонь цей факт, і вкотре нагадала Анкарі про те, що справа Брансона перебуває під пильним наглядом Вашингтону.

Першим, хто відреагував на погрози з боку адміністрації Трампа у Туреччині, був міністр закордонних справ Мевлют Чавушоглу, який, того ж таки дня, написав у Twitter, що «ніхто не буде диктувати Туреччині, що робити. Ми не терпітимемо погрози. Верховенство закону для усіх, жодних винятків».   

Олії у вогонь полеміки додав президент Трамп, який 27 липня, виступаючи із промовою у штаті Ілліноїс, заявив, що серед лідерів НАТО є «один або два диктатори», яким, порівняно з іншими керівниками європейських держав, буде значно легше підвищити оборонні витрати. Оглядачі та аналітики одразу сприйняли дану заяву, як критику в бік Ердогана, який після невдалого заколоту 2016 року проводить жорстку політику проти інакомислячих, жертвами якої стали сотні тисяч громадян Туреччини.

За кілька днів, 30 липня, відбулася подія, яка, здається, стала точкою неповернення у цій історії. Турецький суд відхилив апеляцію Брансона і залишив його під домашнім арештом. І хоча з точки зору юридичної практики сам факт такого рішення не мав би викликати якісь зауваження з боку Штатів або міжнародної спільноти, однак контекст його ухвалення, а також позиція  Ердогана, який ще осінню 2017 року пропонував американцям звільнити Брансона в обмін на екстрадицію ідеологічного опонента (якого Ердоган називає організатором невдалого заколоту 2016 року) Фетхуллаха Гюлена, справляли враження витонченого шантажу з боку президента Туреччини.

Відповідь американців не забарилась. 1 серпня міністерство фінансів США запровадило санкції проти міністрів юстиції та внутрішніх справ Туреччини – Абдулхаміта Гюля та Сулеймана Сойлу, яких вважають причетними до затримання та арешту Ендрю Барнсона. При цьому, офіційною підставою застосування санкцій, американська сторона назвала факти причетності даних осіб до  порушення прав людини у Туреччині, що підпадають під дію Глобального акту Магнітського.  У своєму коментарі міністр фінансів США Стівен Мнучін зазначив, що причиною застосування санкцій стало «неправомірне затримання пастора Брансона», а «президент Трамп чітко дав зрозуміти, що Сполучені Штати сподіваються, що Туреччина негайно звільнить його».

Реакція турецького МЗС була блискавичною. «Рішення американських партнерів, яке без поваги втручається у нашу судову систему, суперечить суті наших відносин і серйозно підриває конструктивні зусилля, спрямовані на вирішення проблем між двома країнами». Турецькі дипломати заявили, що вважають таке рішення неправильним і очікують його негайного скасування.

Одночасно із турецьким МЗС на цю ситуацію відреагували фінансові ринки. 2 серпня котирування турецької ліри впало до рекордно низького рівня. Фінансові аналітики заговорили про те, що подальше протистояння між США та Туреччиною може призвести до відтоку капіталу та негативно позначитись на загальній економічній ситуації у Туреччині.

4 серпня Трамп продовжив наступ і вустами заступника торговельного представника США Джефрі Джеріша заявив, що США мають намір  переглянути умови участі Туреччини у американській програмі пільгового імпорту. Того ж дня, під час виступу на з’їзді правлячої «Партії справедливості та розвитку» Ердоган заявив, що Туреччина вводить санкції у відповідь і заморозить активи американських міністрів юстиції та внутрішніх справ у Туреччині, а також запровадить нові мита на товари зі США.

Однак незважаючи на дії турецької влади, ситуація на фінансових ринках щодо котувань турецької ліри не покращилась. Станом на 11 серпня ліра втратила 20% вартості відносно долара, а торговельні партнери почали говорити про ймовірний спад, який чекає на економіку країни. При цьому Ердоган намагався зберігати контроль за ситуацією, хоча його заяви інколи викликали більше паніки, ніж спокою.

Зокрема, під час виступу перед прихильниками 10 серпня він заявив, що попри протистояння зі США та рекордного падіння ліри, громадянам не варто «турбуватися». «Не звертайте увагу… не забувайте, у них є долари, а у нас є наші люди, наш бог». А наступного дня, 11 серпня, закликав населення продавати долари та євро, для того, щоб врятувати ліру. «Якщо під вашою подушкою є долари, діставайте їх. Якщо є євро, діставайте. Негайно несіть їх в банки і конвертуйте у турецьку ліру…». При цьому Ердоган відкрито заявив, що у випадку продовження економічного тиску з боку США, вектор геополітичної орієнтації країни може бути змінений. «Доки не пізно Вашингтон повинен відмовитись від помилкового уявлення про те, що наші відносини можуть бути асиметричними і усвідомити, що у  Туреччини є альтернативи. Якщо вони не відмовляться від тенденції однобокості та неповаги, ми будемо змушені шукати нових друзів і союзників».

13-го серпня до діалогу про геополітичне партнерство долучився міністр МЗС Туреччини, який заявив, що санкції та тиск з боку США не дадуть результату, натомість американцям варто пам’ятати про дружбу між та союзництво у НАТО, яке пов’язує дві країни. Про політичну підтримку Анкари 13-го серпня заявила канцлер Німечччини Ангела Меркель, яка сказала, що Німеччина хотіла б бачити економічно процвітаючу Туреччину, а запорукою цьому може стати незалежність турецького Центробанку. Днем  Раніше міністр економіки Німеччини Петер Альтермаєр розкритикував поведінку США щодо Туреччини, назвавши дії адміністрації «торгівельною війною, що руйнує економічне зростання та створює нові невизначеності». У відповідь на заяви європейців, радник Білого дому Кевін Хессет заявив, що санкції, запроваджені США, завдали удару по крихітній частині турецької економіки, однак продемонстрували, що вона має багато слабких місць, над якими варто працювати.

Окрилені такими заявами з боку ЄС, очільники Туреччини продовжили політику ескалації конфлікту та 15-го серпня запровадили нові санкції проти американських товаровиробників. Зокрема, уряд Туреччини підвищив мита на авто, алкоголь, тютюн, косметику, рис та вугілля зі США. Дещо раніше Ердоган заявив, Анкара бойкотуватиме електроніку та будівельні товари зі США, і, ймовірно, це не останнє слово президента Туреччини.

Між тим, незважаючи на такі радикальні дії турецької влади відносно США, економіка країни не демонструє ознак виходу з кризи. Натомість тактика ескалації, яку обрала команда Ердогана, очевидно підштовхуватиме адміністрацію Трампа до дій у відповідь, які можуть ще більше послабити позиції Анкари.

Зважаючи на описану вище логіку ескалації американсько-турецького конфлікту, можна зробити кілька проміжних висновків:

По-перше, як для Трампа, так і для Ердогана обоє ув’язнених – Ендрю Брансон та Фетхуллах Гюлен – є важливими особами в контексті внутрішньополітичної гри. Обидва президенти  грають на релігійних почуттях виборців, демонструючи власну непоступливість та використовуючи мобілізаційний потенціал конфліктної ситуації для підвищення власних рейтингів.

По-друге, поведінка адміністрації Трампа на фоні майбутніх виборів до Конгресу та останніх зовнішньополітичних невдач виглядає як спроба відігратися та продемонструвати потенційному виборцю, що США зберігають статус домінуючого актора на міжнародній арені. Володіючи вищим політичним та економічним потенціалом, Вашингтон, як і у випадку з Польщею, намагається продемонструвати власну силу і, водночас, показати слабкість партнера.

По-третє, модель політичної поведінки, яку обрав Ердоган, впродовж останніх двох років дозволила йому не тільки посилити позиції всередині країні, але й налагодити діалог із регіональними лідерами. Виходячи з цього, не варто очікувати, що навіть в умовах погіршення економічної ситуації вона буде змінена. Очевидно, президент Туреччини намагатиметься використати цю ситуацію на власну користь, по аналогії з тим, які він використовує погіршення відносин на осі США-ЄС для того, щоб компенсувати асиметричність у протистоянні з Вашингтоном.

По-четверте, криза відносин між Анкарою та Вашингтоном вкотре демонструє слабкість Північно-Атлантичного альянсу, та його залежність від поведінки ключових політичних гравців. Хоча наразі ймовірність виходу з Альянсу Туреччини не можна вважати високою, однак продовження конфліктної поведінки з боку США відносно інших партнерів, може мати непередбачувані наслідки.

 

Автор: Михайло Мозоль, експерт Фонду громадської дипломатії