Чому протестує «некитайський» Китай?
Владислав Фарапонов, аналітик аналітичного центру «Ad astra»

Найбільш масові демонстрації в історії охопили одну з найбагатших провінцій Китайської Народної Республіки. Офіційно Гонконг перебуває у складі Китаю, але ніколи не був класичною частиною материкової Піднебесної, і аж ніяк не підпадає під визначення «корінна китайська територія». До 1997 року край перебував під протекторатом британської корони внаслідок Першої опіумної війни в 1840–1842 роках, аж до повернення 22 роки тому під суверенітет Пекіна. Акції протесту, що тривають вже з місяць, викликані законопроектом про екстрадицію, без перебільшення продемонстрували більш глибинні проблеми жителів Гонконгу в межах єдиного Китаю, ніж здавалось самим гонконгцям до цього.

Тріщина у системі «одна держава  – дві системи»

Територіально-адміністративний поділ Китаю доволі складна структура, особливо це стосується спеціальних та автономних районів. Поруч із 22 провінціями (окрім Тайваня, якого влада КНР вважає своєю 23 провінцією) існує 5 автономних районів та 2 спеціальних адміністративних райони: Сянган, у складі якого перебуває Гонконг, і Аомінь із центром Макао. Обидва є потужними економічними центрами з великою кількістю мільярдерів серед власного населення, не враховуючи того, що приблизно на 7 млн мешканців Гонконгу 500 тисяч – мільйонери. Гонконг до середини 19 століття дійсно перебував у складі Китайської імперії. Внаслідок невдоволення Великобританією політикою Китаю у проведенні «ізольованої міжнародної торгівлі» та бажанні англійців контролювати ринок збуту опіуму, у 1840 році розпочалась Перша опіумна війна, а згодом і Друга. Тоді ці війни виграла наймогутніша на морі та передова у всьому світі держава – Великобританія. Однією з умов підписання Нанкінського договору в 1842 році було саме відмова тодішньої імперії династії Цинь від Гонконгу. Після 150-ти річного перебування під протекторатом британської монархії, Китаю повернули Гонконг лише в кінці минулого століття. Таких прикладів в історії не так багато, але попри перехід під суверенітет Китаю, Гонконг залишився де-факто під власною юрисдикцією. Це яскраво виражено у наявному кордоні та візовими обмеженнями між материкової Піднебесною та спеціальною автономною провінцією (САР), також громадяни Гонконгу мають свої власні паспорти. Умови особливого статусу, що дістали назву «одна держава – дві системи», передбачають перехідний період строком у 50 років, якщо домовленостей щодо статусу цього регіону після 2047 року не буде. Так як на сьогодні така тенденція зберігається, Гонконг має через 28 років стати звичайною провінцією КНР без будь-яких преференцій. Усе це прямо або опосередковано впливає на причини та зміст демонстрацій, які тривають близько місяця, а головне – настрої людей.

 

Photograph by Kyle Lam / Bloomberg / Getty

Спеціальний статус для «ароматної гавані»

Від одного до двух мільйонів людей вийшли на вулиці щоб висловити своє невдоволення законопроектом про екстрадицію осіб до материкового Китаю, а також до провінцій Макао чи Тайваню, з якими Гонконг не має відповідної угоди. Аналогічні договори про міжнародну правову допомогу підписані з рядом європейських країн, США, Індією, питання було лише в додаванні до цього списку Китаю та Тайваню. Приводом до таких змін став випадок у лютому 2018 року, коли молода пара поїхала з Гонконгу до Тайваню. Хлопець вбив свою вагітну подругу, а після його повернення в Гонконг влада Тайваню не може притягти його до відповідальності, тому що немає відповідного договору про екстрадицію.

Ухвалення законопроетку означало би, що центральна влада КНР мала би повне право проводити екстрадицію мешканців Гонконгу, які навіть не мають паспортів громадян КНР, якщо вони підозрювались би у вчиненні злочину. Демонстранти ж вважають, що навіть якщо мешканці Гонконга не вчинять якогось злочину, правоохронні орагни КНР зможуть застовувати заходи примусу до них. Це в свою чергу призвело би до того, що де-факто правова система Гонконга була би підпорядкована владі Комуністичної партії Китаю, яку в свою чергу намагається підлаштувати під себе Сі Цзіньпін, що очолив країну в 2012 році.

Оскільки Гонконг був англійською колонією, то і живуть 7 млн мешканців як і до 1997 року за англійським правом, тобто системою так званого загального  права. Зміст такої системи права складають не численні писані закони, а судові прецеденти, поруч з якими існують кодифіковані норми права, то ж такий законопроект однозначно ніяк не гармонізує з правовою традицією Гонконгу.  Мешканці міста і держави одночасно очевидно мають побоювання щодо того, що їхня «ароматна гавань», а саме так перекладається Гонконг з кантонської, та   Китай мають зовсім інші людські та правові цінності. The Economist з цього приводу зазначає, що: «У Китаї верховенство закону стоїть нижче, аніж влада партії». То ж усі бізнесмени та прості мешканці опиняються під ризиком екстрадиції, і як наслідок можуть втратити все, що мають. У той час у Гонконзі, який посідає 4 місце в світі поміж усіх фондових ринків, міжнародні компанії почувають себе в рази більш захищеними, ніж на материку. Зараз представники бізнесу занепокоєні репутаційними збитками та зменшенням інвестиційної привабливості в разі ухвалення такого закону.

«Молодим завжди дорога»

Першою особливістю цих протестів є те, що вони приблизно на 70 % складаються з молодих людей, які є або ровесниками дати передачі Гонконга Китаю, або ж взагалі народились вже після 1 липня 1997 року. Саме молодь найбільше обурюється та не підтримує законопроект про екстрадицію, тому, що як пише журнал «The Economist» : «Вони надто молоді, щоб ностальгувати за колишнім британським правлінням». В очах молодих протестантів голова спеціальної адміністрації Гонконгу Керрі Лам ніби «продає» свою провінцію Пекіну, адже у мешканців спеціального району Піднебесної є все необхідне: рівень життя, який значно вищий ніж на материковій Піднебесній, забезпечення усіх необхідних прав, низький рівень безробіття, адже більше тисячі міжнародних компанії обирають місцем штаб-квартир не Пекін, а саме Гонконг, відсутня цензура, функціонують усі глобальні соціальні мережі. Це єдине місце в усьому Китаї, разом з Макао, де дозволено вшановувати пам’ять жертв на площі Тяньаньмень. Гонконзці поважають свій край саме за свою унікальність: інша правову систему, валюта – власний гонконзький доллар, який випускають три різних банки: два з яких англійські, та лише один – китайський, громадянство, а головне  –  культуру і мову, а отже і цінності. Звичайний китаєць не зрозуміє корінного жителя Гонконгу, якщо звернеться китайською, бо лише перший буде розмовляти китайською, а другий кантонською, натомість останній буде вільно володіти англійською, чого не скажеш про решту китайців. Саме за свою унікальність не від усього світу, а від усього Китаю вони зараз і борються. Складається враження, що законопроект про екстрадицію став лише лакмусом для вимірювання настроїв у суспільстві 7-ми мільйонної провінції, особливо серед молоді, яка усвідомила, що якщо не вийти зараз на вулиці, через 28 років вже буде пізно.

 

З такою обкладинкою вийшов журнал The Economist на початку протестів

 

Як не дивно, молодь звинувачує саме Великобританію у такій ситуації, що склалась, бо Лондон не висловив підтримку Гонконгу відразу, та не вплинув на офіційний Пекін, щоб той дав доручення голові адміністрації Керрі Лам негайно скасувати цей законопроект. Протестантів ще більше обурило те, що США та ЄС виступили проти цього законопроекту, а британський уряд на той момент не висловив жодної позиції по відношенню до своєї колишньої колонії. Загалом переважають настрої повернути британське панування, якщо Китай відверто не дотримується своїх зобов’язань, це відверто демонструєтья і на вулицях і в соціальних мережах. Важливо розуміти, що ніхто не ідеалізує Гонконг зараз, авжеж це далеко не ідеал демократії в Азії чи у всьому світі. Колонія – це не  повноцінна частина держави, а територія, яка лише переймала традиції та культуру. Власне тому такий симбіоз проблем і вилкикав такі тривалі протести, які розаочались з одного питання, а насправді стосуються ряду глобальних проблем.  Ці протести, які називають 6.16, вже стали більш масштабними за так звану «революцію парасольок» 2014 р., де люди 2 місяці протестували проти різкого зменшення автономії, та намагались завадити виборам голови адміністрації, адже його нав’язувавав сам Пекін. Навіть зараз люди стверджують, що тоді вони попередили: «Ми повернемось», вони дійсно повернулись, але вже не з парасольками, а з арматурою, битами та іншим.

США в боротьбі за Гонконг

Однієї з найбільш не висвітлених ЗМІ протесту є проблема схвалення так званого «Hong Kong Human Rights and Democracy Act» з метою законодавчого закріплення базових цінностей і прав, які мають бути забезпечені місцевою владою Гонконга. Це односторрній документ США, який зарєестрований в Конгресі ще у 2017 році, але досі не був  реалізований. Проблема в тому, що саме у 2017 році вперше за 20 років від часу, як Гонконг став китайським, були проведені вибори голови адміністрації Гонконгу, але ці вибори, які прописані у Базовому Законі, не є прямими, так само як і вибори делегатів до найвищого центрального законодавчого органу  Китаю –  Всекитайських зборів народних представників. Частину з них обирають відповідно до району проживання, інші 1200 осіб обирає колегія виборщиків, і  лише третину визначають прямим голосуванням. Ці всі обставини призвели до того, що Freedom House називає Гонконг у рейтингу свободи частково вільним із показником 59 зі 100, а Китай має лише 11 зі 100.

Що стосується самого документа «Hong Kong Human Rights and Democracy Act», то в разі його схвалення, ініціатор, Сполучені Штати, будуть відповідальними за гарантії прав безпеки жителів Гонконгу, якщо продоважаться «напади на автономію». Оскільки сам підхід «одна країна –дві системи» вже надто кардинально відрізняється від першочергової своєї версії у 1997 році. До цього США вже схвалювали схожу декларацію  «The United States–Hong Kong Policy Act», але в 1992 році вона мала виключно односторонній характер та зосередила вектор відносин США та Гонконгу насамперед на питаннях торгівлі. Згодом це призвело до того, що спеціальний автономний регіон де-факто не має самостійної грошової політики, оскільки курс доллара в Гонконзі тісно пов’язаний зі долларом США: 7,8 гонконзьких до 1 американського. У свою чергу стабільність грошової одиниці приваблює міжнародні компанії та інвесторів.

Не слід забувати, що США та КНР перебувають у активній фазі торгової війни, тож Гонконг  ризикує стати своєрідною периферією для першої та другої економік світу. Якщо б ці вимоги протестувальників зафіксували б юридично, то мали би бути внесені зміни щодо самого статусу Гонконгу в межах Китаю, що закріплені в «Basic law of the Hong Kong special administrative region of the People’s Republic  of China».

Протести відбуваються на фоні того, що центральна влада КНР намагається просунути своїх кандидатів на посади до Всекитайських зборів саме від таких непростих для них провінцій як: Гонконг, Шанхай. І це  також сигнал з боку Комуністичної партії, який слід трактувати лише як майбутні санкції за непокору.

Після 2047 хоч потоп?

Попри той факт, що зараз адміністрація Гонконгу скасувала розгляд законопроекту про екстрадицію, що стало причиною демонстрації, протестанти не розійшлись, а навпаки відчули можливість реально впливати на стан справ у своїй невеликій, але державі. Зараз вимогою стало вже зміна підходу формування адміністрації Гонконгу, а також повна її незалежність від влади Комуністичної партії КНР.

Якщо мешканці Гонконгу досягли реалізації своєї першої мети, то зараз вимога більш глобальна. Після 2047 вони також не прагнуть перебувати під владою Китаю, як того вимагає угода між Лондоном та Пекіном. Кульмінація протестів припала на річницю передачі Гонконга під суверенітет Китаю 1 липня, коли протестанти захопили місцевий парламент, вивісили там прапор сполученого королівства та зробили напис: «Гонконг – це не Китай».

Демонстрації, а також реакція на них влади Китаю показала, що вже зараз треба працювати над угодою після 2047 року. У 1997 році Британії вдалось виторгувати період у 50 років для інтеграції  своєї колишньої території, але зараз Лондон не має офіційного права голосу. Одним з варіантів є продовження цього періоду з «м’якою» інтеграцією Гонконгу до складу КНР, наприклад ще на 50 років, або ж у 2047 році на мешканців чекає ледь не катастрофа. Ситуація складається так, що передумов вважати, що Китай після таких акцій непокори прийме Гонконг «мирно», а головне, що гонконзці захочуть жити за законами та звичаями усієї Піднебесної немає. Ідеальним, але маловирогідним варіантом для Гонконгу було би здобуття повної незалежності, та її міжнародного визнання.

Також не слід виключати ще низку варіантів розвитку подій: збереження та продовження нинішнього статусу провінції як спеціального автономномного регіону, часткове скасування автономії шляхом відміни місцевих виборів, або повна відміна особливого статусу Гонконга і перетворення його в звичайну китайську провінцію. Останній варіант здається найменш реалістичним, адже це би поставило хрест на спробах протягом 22 років збудувати відносини за принципом «одна держава – дві системи».

Без перебільшення, протести в Гонконзі, викликані законопроектом про екстрадицію, є найбільш серйозним викликом для Китаю з часу приєднання колишньої британської колонії до Піднебесної. Від того чи зможе влада комуністичної партії та місцева адміністрація домовитися щодо статусу Гонконга після 2047 року, коли сплине термін угоди, залежить майбутнє 7 млн людей.

Популярні публікації