Чому Макрон хоче помирити Зеленського та Путіна?
Автор: Антон Найчук, директор Фонду громадської дипломатії

Перші офіційні зустрічі Володимира Зеленського у двосторонньому форматі  з лідерами Франції та Німеччини підкреслювали збереження європейського вектору зовнішньополітичного курсу нової адміністрації. Проте, особливість українських передвиборчих процесів така, що декілька місяців тому Зеленський став об’єктом інформаційної атаки з табору Порошенка  під приводом нібито загрози «здачі національних інтересів», а в же сьогодні, у розпалі парламентської кампанії, окремі політичні сили його нещадно критикують за наслідування «порошенківського» нарративу й начебто небажання забезпечити мир на Донбасі.

В умовах різного бачення українським населенням підходів до реінтеграції окупованих територій та використання цієї фрагментарності  політичними силами у власних інтересах, важко артикулювати цілісну, прийнятну для всіх позицію у перемовинах з міжнародними партнерами. Більше того, на фоні активної фази виборчої кампанії та з урахуванням неоднорідності електорату партії «Слуга народу», необхідно знаходити баланси як у своїх діях, так і у риториці, щоб не допустити просідання високих рейтингів. У випадку дій, поки успішно вдається тримати в тонусі своїх послідовників. Після важливого кроку з розпуском Верховної Ради, команда Зе отримує ситуативну допомогу з боку старої системи, яка слідуючи інстинктам самозбереження, блокує популярні ініціативи та грає на руку президенту. Водночас, риторика декілька разів давала невеликі збої чи призводила до сумнівних ефектів як заява Геруса про «жарти президента з тарифами», роздуми Стефанюка про двопалатний парламент та, власне, казус з самим Зеленським і його тезами для виступу у Брюсселі.

Ймовірно, що під час офіційної частини брифінгів з Макроном і Меркель, Зеленський не хотів створювати передумови для нових провокацій чи неоднозначних інтерпретацій та згладжував кути за допомогою загальних фраз без особливого смислового навантаження. В такому випадку, не варто було очікувати резонансних заяв чи анонсування альтернативних моделей забезпечення миру на Донбасі. В фарватері умовної «дипломатичної абстрактності» поводили себе й європейські лідери. Проте, за ширмою демонстративної обережності при врахуванні нечисленних меседжів під час спільних виступів, подій, що передували візитам, та індивідуальних інтересів як Макрона, так і Меркель, можна виокремити декілька підтекстів, які варто взяти до уваги президентській адміністрації у разі подальшої конкретизації діалогу на найвищих рівнях.

Емануель Макрон

  • з головуванням Франції у Великій сімці президент отримав ще один шанс підтвердити аргументованість власних геополітичних амбіцій та зарекомендувати себе у якості лідера нової Європи. Мінімальна поразка під час виборів до Європарламенту головному ворогу М. Ле Пен змушує Макрона активізуватися на зовнішньополітичному треку. Найбільш вірогідними напрямами такої активізації слугуватимуть безпекові і економічні проекти з реформування ЄС і перехоплення ініціативи у налагодженні діалогу з Російською Федерацією;
  • французький президент виступає за прагматичний розподіл переговорних кейсів у відносинах з Росією, що проявляться у чіткому розмежуванні санкцій за анексію Криму, агресію на Донбасі та запуск процедури повернення російської делегації до ПАРЄ;
  • французька сторона готова до повноцінного відновлення зустрічей у Нормандському форматі за умови наочних результатів роботи у Тристоронній групі. В зазначеному контексті, нещодавно оголошені пропозиції Леоніда Кучми, попри неоднозначний резонанс в українському інформаційному просторі, вітатимуться нашими партнерами у Франції;
  • на жаль, складається враження, що Макрон натякає російській стороні на його особисту готовність залишити за рамками питання Криму та розпочати процес нормалізації відносин у разі поступок Кремля у донбаському врегулюванні. Насторожує його попередня заява швейцарській пресі про виконання Мінських угод як умови для повернення Росії у G8, з урахуванням того, що виключення відбулось за результатами анексії Криму;
  • Макрон зацікавлений у встановленні прямої комунікації між Зеленським і Путіним. Можна припустити, що підставою і певною легітимацією такого контакту слугувало б звільнення українських військовополонених моряків;
  • позитивним аспектом для двосторонніх відносин слугує сприятлива динаміка розвитку контакту між Зеленським і Макроном, що може засвідчувати про наявність певної «позитивної хімії». Гарним продовженням спілкування на найвищому рівні, став би візит французького президента в Україну. Варто відзначити конструктивність заяв про розширення економічного співробітництва (підхід мав місце і під час візиту у Німеччину, що окреслює позитивну тенденцію). Дуже важливо, щоб декларації конвертувались у практичні результати, тоді б ми могли посилювати власні переговорні позиції та продемонструвати власну суб’єктність.

Ангела Меркель

  • в частині, що стосується готовності до підтримки Нормандського формату, позиція німецького канцлера не відрізняється від французького президента. При цьому, будучи єдиними творцем Мінських домовленостей, що залишився на посаді і при справі (зважаючи на особливості демократичного процесу в Росії Путіна до уваги не беремо), їх остаточний провал стане жорстким ударом по рейтингах політика і її партії;
  • Меркель зберігає прагматизм у питанні щодо будівництва «Північного потоку – 2», яке стало ледь не одним з ключових елементів утримання від розпаду коаліції з соціал-демократами. Економічний зиск і геополітичні амбіції ФРН превалюють навіть над загрозою американського санкційного тиску, що ставить під сумнів доцільність порушення зазначеного питання Україною у форматі двосторонньої комунікації. Слідуючи принципу фрагментарності інтересів в рамках real politik, ми можемо долучатися до противників газопроводу й демонструвати свою позицію на інших переговорних майданчиках, а під час діалогу з німецьким керівництвом акцентувати увагу на виробленні спільної позиції з приводу укладання довготривалих договорів на забезпечення сьогоднішніх об’ємів транзиту газу через українську територію;
  • за умови відсутності прогресу у донбаському врегулюванні, у питанні подальшого використання санкцій як інструменту впливу на Росію, позиція Меркель зводитиметься лише до підтримки існуючих, але не впровадження нових. Таким чином, заклики Зеленського про необхідність посилення тиску на агресора в сьогоднішніх реаліях не знайдуть підтримки в німецького канцлера.

В цілому, за результатами візитів напрошується загальний висновок, що перед новою українською адміністрацією дедалі більше поставатиме потреба у прояві державної позиції з приводу врегулювання ситуації на Донбасі. Порушення стійкості єдиного європейського дипломатичного фронту з підтримки України, може відбутись не тільки завдяки деструктивній діяльності популістів чи проросійської п’ятої колони на теренах ЄС, але й за умови пасивності української сторони в питанні реінтеграції непідконтрольних територій та відсутності наочних результатів у впровадженні антикорупційних реформ. Наші європейські партнери розуміють, що нормалізація ситуації на Донбасі не можлива без політичної волі Російської Федерації, а не лише України, проте як у Франції, так і у Німеччині вже очікують від нас не лише закликів про необхідність посилення санкцій, а чіткої програми дій, стратегії повернення окупованих земель, яка не обмежується виключно дипломатично-санкційним тиском проти агресора з боку ЄС.

Найближчим часом новій президентській адміністрації доведеться брати на себе відповідальність та шукати складні компроміси, про які говорив Зеленський у Франції, що не задовольнятиме одночасно усіх представників плюралістичного електорату «Слуги народу». Вироблення механізмів для проведення всеукраїнського референдуму з метою визначення «червоних ліній» у реалізації Мінських домовленостей, аргументовані пропозиції нових модальностей припинення бойових дій і формату роботи над ними, повернення до ідеї миротворчого контингенту чи непопулярної формули Штайнмаєра –   поле для дипломатичних маневрів для виходу із замкнутого кола донбаського кейсу не досить широке, а наслідки рішень складно прогнозовані.

Одночасно, після перезавантаження Верховної Ради, формування  парламентської більшості і призначення уряду, з новою силою  поглибиться інтерес ЄС до українських внутрішньополітичних реформ, загроза чергового провалу яких, ще більше дратуватиме Макрона і Меркель, а тон нових зустрічей переходитиме в іншу, не таку товариську площину.

Не хочеться драматизувати, але час на розкачування вже вийшов, а потреба конкретних результатах зростає. В гіршому випадку,  невизначеність з приводу реінтеграції Донбасу, збереження старої системи олігархічної влади та неспроможність самостійно налагодити роботу державних інституцій актуалізує молдовський прецедент – досягнення та практичного втілення компромісу зовнішніх гравців як потенційний сценарій розвитку подій в Україні.        
   
Текст опублікований на ФактиICTV              

Популярні публікації