Білоруські вибори 2020: зовнішньополітичний контекст
Автор: Олександр Федута, політконсультант

Чергові вибори президента Республіки Білорусь погрожували перетворитися в сумну кампанію з кандидатами-спойлерами, підігравати чинному главі держави, й опозиціонером, ризикують перетворитися в хлопчика для биття. Однак раптово сценарій виявився зламаний. З’явилися нові кандидати, здатні охопити принципово нові соціальні групи. Це колишній глава «Белгазпромбанка» Віктор Бабарика, колишній посол Білорусі у Вашингтоні та перший директор мінського Парку високих технологій Валерій Цепкало й популярний блогер Сергій Тихановський (сам Тихановський під надуманим приводом втратив можливість брати участь у виборах особисто, і його представляє дружина, Світлана). Всі троє орієнтуються на тих виборців, які в результаті економічної кризи й політики держави по відношенню до пандемії COVID-19 опинилися в стані конфронтації з владою. Багато з цих виборців раніше або були прихильниками Олександра Лукашенка, або були політичними абстинентами.

Але є й ще один фактор, який серйозно відрізняє кампанію 2020 роки від попередніх. Це перші вибори президента, в ході яких зовнішньополітична проблематика практично не грає ролі. Можна говорити про наявність певного електорального консенсусу: спочатку слід відновити повноцінну роботу демократичних інститутів включаючи інститут виборів виконавчої та законодавчої гілок влади, й вирішити економічні проблеми країни, використовуючи для цього всі існуючі міжнародні зв’язки. Всі три альтернативних кандидата також показово індиферентні до проблеми історико-національного відродження, теоретично визнаючи при цьому необхідність підвищення ролі білоруської мови та культури. Ми відзначаємо цю особливість їх позиціонування, оскільки в ході попередніх кампаній білоруська мова ставала своєрідним маркером так званих прозахідних кандидатів, що сильно дратувало значний сегмент російськомовного електорату.

Можна сказати, що таке зміщення акцентів серйозно пов’язане зі зміною відносин між вищим керівництвом Білорусі та Росії. Формально не відмовляючись від інтеграційних проектів, Олександр Лукашенко намагався  пере форматувати електорат й спертися на ту частину національно-орієнтованих виборців, для кого Росія є неприйнятним партнером. Однак Лукашенко де факто переграв сам себе: значна частина виборців – перш за все, зі східних регіонів – отримувала дохід за рахунок роботи одного з членів сім’ї на території Росії. Пандемія «зачинила» цей сегмент ринку робочої сили в Росії, й антиросійська риторика Лукашенка відштовхнула від нього більше число людей, ніж залучила. Зате його опоненти вміло перехопили його ж власну тезу про необхідність багатовекторної зовнішньої політики – причому звучала вона в устах Бабарика та Цепкало досить переконливо.

Тезу про багатовекторність зовнішньої політики можна було б вважати адресованою в бік Кремля, проте це далеко не так. Швидше, головним адресатом можна вважати білоруську економічну й чиновницьку еліту, яка категорично не згодна з погіршенням відносин з Москвою. Для цих двох найвпливовіших соціальних страт гарантії збереження хоча б нинішнього статус-кво в двосторонніх відносинах Росії та Білорусі є гарантією економічного виживання Білорусі в умовах кризи. Разом з тим політика Лукашенка по відношенню до Росії розглядається безперспективною: немає гарантій, що в разі його перемоги вона не буде й далі погіршуватися. Різкої  переорієнтації Білорусі на економічну підтримку з боку Заходу не відбулося, що також позначилося на економіці країни.

Показовим є й той факт, що російське керівництво не поспішає демонструвати Лукашенку свою підтримку. Це теж можна було б вважати своєрідною традицією: скажімо, в 2010 році, під час президентства Дмитра Медведєва, російський телеканал НТВ, який належить «Газпрому», демонстрував кілька серій документально-публіцистичного фільму «Хрещений батько» з явно антилукашенківською спрямованістю. Однак буквально за тиждень до голосування – після того, як в ході кулуарних переговорів Лукашенко погодився продати контрольний пакет «іржавої труби» «Белтрансгазу» «Газпрому» – російські телеканали почали активно підтримувати чинного главу білоруської держави.

Судячи з усього, сам Лукашенко вичерпав свої можливості купувати лояльність Кремля. Цим викликана, зокрема, його істерична реакція на висунення Віктора Бабарика. «Белгазпромбанку», яким Бабарика керував протягом двадцяти років, був розгромлений: були заарештовані п’ятнадцять топ-менеджерів банку, поставлена ​​тимчасова адміністрація на чолі з екс-главою Національного банку Білорусі та довіреної особою Лукашенка Надією Єрмаковою, вилучені навіть культурні цінності, які знаходились на балансі банку – картини Марка Шагала, Хаїма Сутіна та інших видатних художників – уродженців Білорусі. Керівники «Газпрому» й «Газпромбанку», яким належить понад 99% акцій «Белгазпромбанку», обвинувачують білоруську владу в порушенні законодавства (причому власного, білоруського законодавства). Судячи з усього, до дня голосування отримає свій подальший розвиток.

Це, однак, не означає, на наш погляд, що Кремль зробив якусь однозначну ставку на білоруських виборах. З огляду на особливості білоруської економіки, російське керівництво зрозуміло, що домовлятися з ним про співпрацю буде будь-яка білоруська влада. Частково на це вплинула й ангажованість Росії у внутрішньоукраїнський конфлікт, коли Кремль був змушений фактично прийняти на себе відповідальність за політику екс-президента Віктора Януковича й навіть став однією зі сторін збройного протистояння на Донбасі (незважаючи на те, що офіційно російська агресія не визнається Кремлем, патронування Росією невизнаних «ДНР» та «ЛНР» не викликає сумнівів). Подальше просування інтеграційної моделі, нав’язаної Лукашенку Росією ще за часів президентства Бориса Єльцина, практично неминуче призвело б до інкорпорації Білорусі до складу Росії – а, значить, до ще більш різкого протистояння Росії й решти світу. Тому спочатку Кремль імітував бажання подібної інкорпорації – та з радістю зупинився після того, як проект був заблокований самим Лукашенко. Програш Лукашенка дозволив би Кремлю відмовитися від безперспективних ігор з так званою «Союзною державою Росії та Білорусі» на користь більш м’яких моделей, на зразок Євразійського Економічного Співтовариства.

З цієї точки зору, головною вимогою Кремля до нового керівництва Білорусі можна було б вважати відмову від ідеї вступу Білорусі в НАТО. Риторика всіх трьох лідерів альтернативного електорату не залишає сумнівів в тому, що хто б не переміг на виборах 9 серпня, під час його президентства заявка Білорусі на вступ в НАТО подана не буде. Проти економічного зближення Білорусі з Заходом й проведення ринкових реформ в країні Кремль поки не має заперечень – особливо, якщо не буде поставлено загородження для участі в приватизації ряду галузей для російського бізнесу.

Всі альтернативні кандидати вже заявили, що в разі, якщо процедура підрахунку голосів буде проходити не прозоро, вони готові до проведення акцій протесту. Як влучно зауважив український журналіст Віталій Портников, різниця між Майданом й Площею полягатиме в тому, що Майдан вирішував питання про незалежність, а Площа буде вирішувати питання про демократію. Розвиваючи його думку, можна сказати, що Майдан відкладе в часі вирішення питання про зовнішньополітичну орієнтацію Білорусі, що поки задовольняє не тільки Росію, але й Захід. Сьогодні Європейський Союз та Америка не готові спонсорувати білоруський режим, яким би він не був. Це пов’язано й з їх власними проблемами, з зобов’язаннями перед державами третього світу, і з вимушеною увагою до України, ослаблення якої нижче певного рівня Захід просто не може допустити. Тому Захід прийняв би й результати переобрання Лукашенка – за умови їх прозорості та відсутності репресій проти нової опозиції. Однак авторитарний режим не в змозі змінити свою природу: репресії проти опонентів почалися задовго до реєстрації кандидатів у президенти, а значить, в разі силового протистояння Захід буде змушений відмовитися від подальшої співпраці з офіційним Мінськом – хоча б на деякий час. Побічно про це свідчить рішення президента Дональда Трампа продовжити санкції проти Білорусі на черговий термін.

Можна сказати, що найбільші зовнішні гравці чекають результатів виборів 9 серпня, після чого будуть приймати рішення про визнання або невизнання їх. Тим часом рейтинг чинного керівника Білорусі відчутно падає. І хоча влада заборонила проводити соціологічні опитування, й навіть голосування в інтернеті, немає сумнівів в тому, що популярність Олександра Лукашенка значно нижче, ніж це було раніше. Це створює для Білорусі шанс завершити 26-річне правління колишнього директора радгоспу «Городець». Головне – щоб розв’язка не була кривавою. При цьому сам Лукашенко пообіцяв застосувати силу, захищаючи свою владу.

Втім, ситуація з Революцією Гідності в Києві продемонструвала, що навіть стрілянина не завжди допомагає цю владу втримати.

Популярні публікації