Анонс нової серії президентських виборів в Росії: які ролі прописані акторам та на що очікувати глядачам

Стабільність внутрішніх політичних процесів в Російській Федерації, що зумовлена особливою моделлю централізації державної влади, створює сприятливі передумови для збереження діючого режиму. В існуючих політичних конфігураціях результати президентських виборів видаються занадто прогнозованими, як сценарій фільму для сімейного перегляду – глядачі знають, що в кінці буде «happy end», але з інтересом слідкують за сюжетом придуманим авторами. Для умовних «продюсерів» стрічки важливий касовий збір у вигляді максимальної участі громадян у голосуванні, а досягається він завдяки ефективній роботі політтехнологів-сценаристів, залученні цікавих акторів та підтримуванні аудиторії у фіктивній напрузі до останнього кульмінаційного моменту. Сюжет виборчої кампанії 2018 року дотепер не викликає сумнівів у «кінокритиків», а вся інтрига зводилась до того, коли на сцені з’явиться головний герой та хто буде його основним опонентом.

Старі «погані хлопці» вже неодноразово ставали жертвами «добра» та не будуть цікавими для виборців. Ковтком свіжого повітря в закритій кімнаті російського виборчого процесу міг стати Навальний. Політику вдалось успішно використати сучасні технології та власну опозиційну харизму, консолідувавши навколо себе найбільш складно прогнозований соціальний сегмент – російську молодь. Саме той прошарок, який далекий від ідей «русского мира», не входить до націоналістичних чи козацьких рухів, не об’єднується навколо концептів російського православ’я та відмежований від місцевого телебачення. В контексті внутрішньої політики Кремля та наявних інформаційних технологій зазначений соціальний прошарок є маргінальним.

Чи несе нова нонконформістська генерація російського соціуму загрозу для діючого режиму? В короткостроковій перспективі, на найближчих виборах – ні. Молодь дуже специфічний електорат, підтримка якого рідко капіталізується в реальні голоси. Проте, при далекостроковому прогнозуванні не можна виключати можливості трансформації сьогоднішніх хаотичних протестних настроїв в реальну опозицію. Якщо не зараз, то у 2024 році російській владі доведеться рахуватись з новим поколінням та шукати ключі до їх політичної свідомості. Там де раніше, в політичному кінотеатрі можна було показати старе добре радянське кіно, виникатиме запит на ефектний блокбастер. Ймовірно, те що Навальний почав шукати ключі раніше, стало однією з причин стримування його від президентської кампанії.

Іншою обставиною, яка спровокувала незадоволення діючого президента країни є опосередковане втручання Навального в протистояння всередині російського політбюро. Публікація Фондом боротьби з корупцією відео про не зовсім середньостатистичне життя дублера Путіна і представника його найближчого оточення Мєдвєдева, продовжила розпочату раніше (затриманням міністра Улюкаєва) інформаційну кампанію проти російського прем’єр-міністра й ліберальних сил, за якою стояв інший олігарх, керівник «Роснефти» Сєчін. Спроба розхитати позиції Мєдвєдєва, згуртувати населення проти політика, дискредитувати ліберальний блок, ініціювати відставку та звільнити місце очільника Кабміну для лояльної кандидатури не закінчилась успіхом для нафтового бізнесмена. Очікувано, Путін не оцінив ситуації, коли його демонстративно штовхали до рішень, які він не приймав самостійно. В традиціях російської системи стримування і противаг, президент виступив арбітром в протистоянні «кремлівських башень». Мєдвєдєв залишився на посаді як мінімум до виборів 2018 року, а учасники інформаційної атаки отримали відповідні сигнали. Вірогідним «месседжем» для Навального стало відсторонення його кандидатури від виборів.

 Кастинг на роль головного опонента довго не тривав, вибір впав на харизматичну особистість – Ксенію Собчак. Яскравий для такого жанру персонаж, яка працювала на провідному опозиційному майданчику телеканалі «Дождь», достатньо розкручена медіа особистість, не викликає втоми у російських виборців як Жириновський, Явлінський чи інші довговічні політики – за всіма ознаками чудовий популістичний кандидат. Єдині сумніви виникали стосовно самостійності опозиціонерки як політичного гравця. Своєрідною спробою «відбілити» образ Собчак стала спроба ідентифікувати її як кандидата «проти всіх». Такий політтехнологічний хід, поряд з непопулярними заявами мав би характеризувати Ксенію як несистемного політика, який не тільки опонує Путіну, але й виступає проти інших умовних конкурентів з числа контрольованої опозиції. Проте, поки усі намагання не дали бажаного ефекту, зберігаючи за Собчак ярлик нового «путінського проекту», поява якого скоординована з Кремлем. Через зазначену обставину, швидше за все, Собчак не вдасться у повній мірі зробити необхідний для майбутньої виборчої кампанії піар, вдало імітуючи конкуренцію, а своєрідна ширма «проти всіх» не так виконуватиме функцію дистанціювання від Путіна, як приховуватиме низький на сьогоднішній день рівень підтримки Собчак, оскільки «антипутінський» електорат може активніше проголосувати за новий пункт в бюлетені.   

Останнім штрихом підготовки є вихід на сцену головного актора, який вміло затягував кульмінаційний момент. Оголошення про участь у виборах відбулось після тривалої, подекуди театральної паузи. 6 грудня, на день Збройних сил України, спілкуючись з співробітниками заводу ГАЗ, Путін повідомив про бажання балотуватись. Скромна заява, яка має більше значення, ніж підсумкове повідомлення Центральної виборчої комісії Росії за результатами весняних виборів, ніби втілює собою усю подальшу виборчу кампанію. Вона вже стає не гостросюжетною стрічкою, а середньостатистичним, короткометражним серіалом, четверта серія якого відзначатиметься відсутністю драматичних подій, прагматизмом сюжетної лінії та ризику для «продюсерів» – «касовий збір» покликаний покрити мінімальні витрати, не перетворюючи подію у шоу.

Складається враження, що президентська кампанія пройде за сценарієм осінніх виборів в суб’єктах Російської Федерації, де головним був результат, а не сам процес. Анонсована раніше схема 70% участь / 70% за Путіна, яка потребувала значної мобілізації електорату та особливої техніки підрахунку голосів, здається, вже давно не цікавить кураторів внутрішньополітичного блоку і самого президента. Показувати свою надзвичайно легітимність західній спільноті не має сенсу при нинішніх геополітичних конфігураціях, а гнатись за небаченим рейтингом, означатиме демонстрацію невпевненості у своїй електоральній підтримці, підриваючи власний авторитет на внутрішній арені. Основний сигнал прагматичного переобрання Путіна – відсутність альтернативи.

Путін настільки переконаний у достатньому рівні політичної підтримки, що відпадає необхідність експлуатувати у ході виборів будь-яких особливих образів, як «миротворець» чи «борець проти колективного Заходу». Необхідні стереотипи вже давно інтегровані в суспільну свідомість у ході системних інформаційних кампаній та під дією сформованої в Росії ідеологічної матриці, створюючи для Путіна стабільну електоральну базу. Нинішній президент став втіленням усієї політичної системи. Громадяни, які віддадуть свої голоси за Жириновського, Титова чи інших кандидатів, що можуть з’явитись до березня 2018 року, все одно підтримують дану систему, а значить і підтримують самого Путіна. Перефразовуючи спікера Держдуми Володіна «немає Путіна – немає Росії», майбутні вибори пройдуть під негласним девізом «голосуючи за Путіна, ти голосуєш за Росію», дедалі більше персоніфікуючи політичну владу в країні та позиціонуючи Путіна як народного кандидата.

Можливо поява нової категорії «проти всіх», за якою приховуватиметься Собчак, покликана протестувати рівень нонконформізму суспільних настроїв. Скільки росіян не задоволені та бажають вийти за рамки цієї системи. Хто виступає проти незаконної анексії Кримського півострова, протистоїть традиційному російському націоналістичному світогляду та закликає до політичних змін. Якщо припущення підтвердиться, то влада проведе результативне соціологічне опитування, а система здобуде переконливу перемогу над меншістю.

А що з Собчак? При такому сценарію вона може стати масштабним проектом оновлення опозиції. Політиком нового покоління, який консолідуватиме усі опозиційні соціальні групи, в тому числі з табору Навального, навколо себе. Новим обличчям, яке, на перший погляд, покликане замінити стару команду системних опозиціонерів, слабких за рейтингами і рівнем реальної протестності, посилити голос людей, які насправді виступають про сьогоднішнього стану речей та показати міжнародній спільноті нібито наявність справжньої опозиційної сили в Росії. Цікава сюжетна лінія для нової частини серіалу.

Проблема лише у тому, що фільм завжди узгоджується з «продюсерами». Не зовсім успішні спроби Собчак приховати свої кулуарні зв’язки з Кремлем, дискредитують новий опозиційний проект як незалежний. Виступаючи проти системи, свідомо чи ні (залишимо трішки інтриги), Собчак тільки допомагає модернізувати наявну модель контрольованої опозиції, інтегруючи у її рамки протестний електорат, який дійсно демонстрував свою незгоду з політичним режимом. У разі успішної реалізації проекту (напрошується слово кремлівського), Собчак стане універсальним опозиціонером – переконливим для громадськості та необхідним для влади. Проте, з такою опозицією система не постає перед реальною загрозою самозбереження, а навпаки посилює свої позиції. Більше того, якщо передвиборча кампанія та наступна каденція Путіна орієнтуватиметься на соціальну політику (а оголошення про балотування на прохання співробітників заводу ГАЗ підтверджує як мінімуму перше), образ опозиції у вигляді Собчак, представника покоління «золотої молоді», ще більше гуртуватиме простих росіян навколо очільника Кремля.  

Ініціювання політичних змін конституційним шляхом видається не можливим в середньостроковій перспективі. Раптове інспірування народного незадоволення з подальшим політичним переворотом видається ще більше малоймовірним та навіть небезпечним як в національному, так і в міжнародному масштабі. Розкол в президентському оточенні чи саботаж олігархічних кіл країни неможливий в нинішніх реаліях, коли Путін успішно виконує функцію арбітра в російській системі стримування і противаг, не допускаючи домінування окремого клану, а бізнес еліти парадоксально ще більше консолідувалась навколо лідера країни і державного бюджету, що знаходиться за ним. За всіма ознаками, Україні варто визнати безперспективність сподівань окремих експертів чи політиків щодо будь-яких послаблень політичного режиму Росії як панацеї від усіх наших проблем, особливо коли закінчиться короткометражна стрічка під назвою «президентські вибори 2018».     

Автор: Антон Найчук,  директор Фонду громадської дипломатії

 

Популярні публікації