Про міжнародне занепокоєння українським законом про освіту та реакції України на нього
Дмитро Гаврилюк, кандидат політичних наук, політолог

Від моменту прийняття оновленого Закону України «Про освіту» не минуло й тижня часу, як не лише в Україні, але й в найближчому зарубіжжі почалась хвиля урядових занепокоєнь. До них долучаємо критичне сприйняття окремої статті закону про освіту урядовцями з Молдови, Угорщини, Польши, Румунії і навіть Греції Чи варто Україні звертати увагу на них?

Так, глава Республіки Молдова в одному зі своїх дописів в соціальній мережі «Facebook» Ігор Додон сподівався, що Україна відмовиться від нового закону про освіту через порушення прав нацменшин. За його словами, він стурбований становищем великого співтовариства румунів і молдаван, які проживають на території України, громади, яка в цей час ризикує піддатися денаціоналізації внаслідок несправедливого закону, введеного в Києві. Також, очільник цієї держави переконаний, що новий Закон про освіту призведе до скасування системи освіти на рідній мові для етнокультурних меншин в Україні.

Варто, нагадати, що денаціоналізація у міжнародному праві — це позбавлення громадянства як наслідок політики держави. Історія має приклади застосування подібного заходу як покарання за певні правопорушення (позбавлення громадянства в СРСР), або як складову політики держави по відношенню до певних етнічних чи соціальних груп (позбавлення євреїв громадянства у нацистській Німеччині). У міжнародному праві денаціоналізація вважається неприпустимим заходом та заборонена рядом міжнародних актів. Тобто, по-суті, денаціоналізація це втрата національних особливостей — мови, культури. Політика, що спрямована на позбавлення народу його власної культури та національного самоусвідомлення.

В той же час, вище вказаного по відношенню до етнічних меншин не має. Не потрібно забувати, що Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе обов’язок створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Усім громадянам України кожної національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів.  Як практичний доказ таких гарантій, створенні культурні центри, товариства, земляцтва, об’єднання етнічних меншин.

І не потрібно лукавити східноєвропейським урядовцям, що ці організації використовуються їх країнами не лише в цілях вивчення мови та історії власних держав, але для своєї державної пропаганди, своїх цінностей. Разом з тим, Україна гарантує не втручання в роботу цих установ, адже розуміє, мету їх існування: діяльність, що спрямована на розвиток національної культури, проводження в установленому законом порядку масових заходів, сприяння створення національних газет, журналів, видавництв, музеїв, художніх колективів, театрів, кіностудій.
Гарантії від імені України вже на офіційному рівні висловив керівник зовнішньополітичного відомства Павло Клімкін. Міністр акцентував увагу ряду європейських країн, які розпочали власний «дипломатичний мітинг» запевненням, що він докладе максимум зусиль, щоб гарантувати права та свободи національних меншин.

Тим не менше, всі так звані «занепокоєння» та претензії до освітнього закону з боку сусідів української держави ґрунтуються на скептичних припущеннях і розрахунках, а не належно вивірених фактах. Ба навіть тет-а-тет розмова профільного міністра освіти України з рядом послів держав ЄС, що демонізують в публічному просторі своєї занепокоєння освітнім законом не дала результатів.

Що ж так «розлютило» поляків, угорців, молдаван та інші уряди, які нарешті знайшли собі «зручну» тему, де можна здобути кілка міжнародних дивідендів і набити ціну потужності політичної еліти для своїх громадян?

На їх переконання, прийнятий українським парламентом 5 вересня 2017 року Закон України «Про освіту» порушає права національних меншин, а саме, що  по-перше забороняється навчання на мові національної меншини та планується закривати школи національних меншин. Але це є нісенітницею, черговим фейком, який роздувають в публічному просторі своїх країн уряд ряду східноєвропейських країн Варто зауважити, що до основних нововведень даного закону в контекст прав національних меншин є те, що по-перше, в початковій школі дітям будуть викладати всі предмети мовою їх національної меншини,; по-друге, в середній школі планується зберегти мовний баланс, коли частина шкільної програми викладається державною мовою, решта мовою національної меншини і по-третє, що викладання в старших класах буде відбуватися першочергово на українській, мова національної меншин буде виокремлена як окремий предмет.

Новий закон про освіту є цікавий не лише з точу зору, занепокоєння урядів країн сусідів України з боку ЄС. Закон цікавий тим, що пропонує нові механізми для впровадження змін і не лише для учнів, але й для педагогів та керівників освітніх закладів.

Так, для прикладу, для учнів шкіл з’явилась можливість здобувати освіту за індивідуальною освітньою траєкторією. Причому робити це можна трьома способами. Перший – навчаючись за освітніми программами і з одержанням документа про здобуті компетентності (формальний варіант). Другий – інформальна форма (самоосвіта). Третій – неформальне навчання, коли освіта здобувається за освітніми програмами та не передбачає одержання документа.

Створюється можливість підтвердити у системі формальної освіти результати навчання, здобуті шляхом неформальної та інформальної освіти.
З 1 вересня 2018 року запроваджується 12-річне навчання: з 6 років – початкова освіта (4 роки), базова середня (5 років), профільна академічна / базова профільна освіта (3 роки).

При цьому зменшується термін (до 3 років) на здобуття бакалаврського рівня вищої освіти.

Запроваджується інститут освітнього омбудсмена, який має забезпечувати права особи на освіту, розглядати порушення таких прав і приймати відповідні рішення.

Вводиться поняття академічної доброчесності. Це означає відсутність академічного плагіату, списування, фабрикації досліджень, обману та хабарництва. Але це все не цікавить угорців і Ко, які замість почекати висновку венеціанської комісії з приводу того чи закон про освіту в Україні має ознаки порушення прав на освіту громадян компактного проживання національних меншин та дослухатись до аргументації алгоритму впровадження закону про освіту в життя – пропонують міждержавний гвалт та педалювання української євроінтеграції. Хоча, як мені згадується, чи не в угорській конституції зазначається, геополітична візія про «Велику Угорщину» яка включає в себе наше Закарпаття? Не амбасадою Румунією тривалий час розігрувався аналогічний «кримський сценарій» з роздачою паспортів? Не очільники Угорщини, Молдови і Греції час від часу вкидують в інформ простір тезу, що санкції проти федерації Путіна не є доречним і про кримську окупацію слід забути і сприйняти як «належний факт»?

Я переконаний, що Україні не варто зупиняти процес практичного впровадження закону про освіту, а оперативно внести актуальні правки, що можуть знизити суспільну критику цієї законодавчої ініціативи. Насамперед почати широку інформаційну кампанію роз’яснення національним меншинам, що поширенні міфи урядів їх батьківщини не мають реальної основи. Інвестувати в підготовку освітніх кадрів, що долучається до двомовного викладу у школах компактного проживання національних меншин

Автор: Дмитро Гаврилюк
кандидат політичних наук, політолог

Популярні статті