Нормандський формат: чого варто очікувати?
Надія Кіндрачук, студентка КПНУ ім. І. Огієнка

Проблеми війни та зовнішньої політики з самого початку були чи не найбільшим головним болем для політичної команди Володимира Зеленського. Свого часу, у добу передвиборчих баталій політтехнологам майбутнього президента вдавалося відвести від нього деякі гострі проблеми, відкладаючи алгоритми їх розв’язання на потім. Команда новообраного президента першочергово зосередились на більш актуальних темах перезавантаження центральних органів влади, утриманні економічної стабільності, ревізії реформ попередніх режимів і т.д. Але вже наприкінці літа контент актуальних для нового політичного режиму тем почав зміщуватись в напрямку зовнішньої політики й війни на Донбасі.

При цьому, проблема Східного Донбасу стала одним із перших наріжних каменів для молодої команди. З 2015 р. розв’язання конфлікту здійснюється у кількох паралельних форматах: мінському і нормандському колективних, серії двосторонніх, окремі найбільш гострі питання – на позачергових сесіях Радбезу ООН. При цьому, особливо обнадійливим видається нормандський формат, учасниками якого є ключові європейські арбітри – Німеччина і Франція, а також основні суб’єкти протистояння – Російська Федерація та Україна.

З 2014 р., коли відбулися перші мирні перемовини у такому форматі (в червні 2014 р. в Шато-де-Бенувіль у Нормандії (Франція), звідки, власне, й назва), лідери чотирьох європейських держав збиралися щонайменше ще тричі: у жовтні 2014 р. в Мілані, лютому 2015 р. в Мінську та жовтні 2016 р. у Берліні. При цьому, найбільш продуктивною стала мінська угода «нормандської четвірки», більш відома як «Мінські домовленості – 2», які дозволили зупинити активні бойові дії, перевівши протистояння із силової в політичну і дипломатичну площини. З березня 2018 року, після того, як російська сторона відмовилася від участі в роботі нормандського формату, він був тимчасово поставлений на паузу до визначеності із позиціями учасників за результатами президентських виборів в Україні. А вже на початку вересня 2019 р. відбулася ціла серія заходів і публічних заяв, які засвідчили – новий раунд нормандських перемовин буде, він буде вкрай непростим, але, водночас, рішення за його наслідком мають стати доленосними якщо не для усіх, то для окремих його учасників точно.

2 вересня у Берліні відбулася зустріч на рівні політичних радників глав країн «Нормандської четвірки», де було розглянуто ряд домовленостей задля подальшого діалогу на найвищому рівні. Серед основних тез: розведення сил у Станиці Луганській, Золотому і Петровському; особливий статус Донбасу і «формула Штайнмаєра». 9 вересня глава МЗСУ Вадим Пристайко заявив про готовність В.Зеленського до перемовин у нормандському форматі найближчими днями. В контексті даної заяви канцлер ФРН А.Меркель та президент Франції Е.Макрон зазначили, що зустріч потрібно провести до кінця місяця. У відповідь міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров висунув ряд умов щодо майбутніх перемовин, невиконання яких призведе до «безуспішності» даного процесу. А вже незабаром в медійному просторі почалась активна дискусія щодо подальших кроків адміністрації президента у врегулюванні конфлікту на Сході та врахування фактору війни у політиці нового режиму в цілому. З перших днів приходу до влади В. Зеленський та його команда дали чітко зрозуміти, що вибудовується «нова політична реальність», причому вона формується в турборежимі. Принципи її побудови, своєрідний «бліцкриг» було впроваджено як у внутрішню політику, так і у сферу зовнішньополітичних відносин. Після блискавичної, запаморочливої перемоги на президентських і парламентських виборах такий підхід видавався дійсно привабливим, а у членів «Слуги народу» він почав оформлюватися навіть у певне ідейне кредо. Але дуже швидко оптимізм молодої команди було поставлено під сумнів. Її лідер заборсався у клубку зовнішньополітичних проблем, забуксували антикорупційні ініціативи, перші ж масові акції громадянського протесту стимулювали політичну опозицію до консолідації навколо тем капітуляції і продажу землі.

За таких умов участь в осінніх перемовинах в рамках «нормандського формату» може стати для українського Наполеона його власним Ватерлоо. Логіка процесів ще до скандалу із Трамп-гейтом складалася не на нашу користь, і це проблема далеко не сьогоднішнього дня. Прагматизм реальної політики націлений на відстоювання власних інтересів, у ній немає місця сентиментам і альтруїзму. Європейські лідери, укладаючи новий світопорядок, змушені керуватися інтересами власних країн, власних партій, врешті, власними амбіціями і сценаріями збереження у політиці, а інколи – то й відповідного завершення своєї політичної кар’єри. За таких умов цілком зрозумілим стає лояльне ставлення до путінського режиму і прагнення до закінчення дипломатичної ізоляції Росії, яке все частіше демонструють топ-лідери демократичного світу.

Цілком зрозумілою і передбачуваною стає позиція Е.Макрона, який на фоні подій із «жовтими жилетами» та падінням власного рейтингу не захоче мати ворогів серед політичного істеблішменту та бізнесу, які на сьогодні активно співпрацюють з російським ринком. Саме тому риторика французького президента і тяжіє до стратегічного партнерства з Москвою. Відповідною є й політика «примушування до миру» українських державних мужів, не зважаючи на те, наскільки такий мир загрожує громадянському спокою в Україні, перспективам її економічного росту чи кар’єрам окремих політиків, які ставитимуть під угодами свої підписи. Суттєвої різниці немає й у відносинах Москва-Берлін, які також сформувались на основі комерційних інтересів та енергетичної залежності Німеччини від російських ресурсів. Політика Росії на українському напрямі значною мірою здійснюється в рамках загальної неоімперської агресивної політики на світовій арені. Риторика Кремля змінюється чи не щодня, набуваючи все більш експансіоністського характеру. Якщо раніше, підвалинами для формування зовнішньополітичної стратегії була концепція “русского мира”, то тепер можна простежити появу нової ідеології російської держави, яка будується на відновленні “исторической России” (виступ Путіна 9 травня 2019 р. на параді Перемоги).

Кінцева мета Путіна в контексті даної концепції – збереження або навіть і розширення впливу на більшу частину території України за рахунок вкорінення антиукраїнської свідомості. З огляду на зовнішньополітичні обставини та на кон’юктуру внутрішніх процесів, слід визнати, що зустріч в “нормандському форматі” не є ефективним механізмом у врегулюванні ситуації на Сході України. У цілому це є наслідком ширшої проблеми, яка полягає у відсутності послідовної, системної та ефективної політики на російському напрямі. Криза формування власної стратегії щодо вирішення конфлікту на Донбасі дозволяє нами маніпулювати, нав’язуючи чужорідні формули та підходи. А відсутність консолідації та єдиного підходу в питаннях національної безпеки становить чи не найбільшу загрозу українській державності.

Популярні статті