«Казахстан в мініатюрі» і неприємний російський бонус: чому спалахнули протести в Узбекистані

В автономній республіці Каракалпакстан, котра перебуває у складі Узбекистану, спалахнули масові протести. Основною вимогою номінально є неприпустимість внесення в узбецьку конституцію поправок, які відбирають у їхньої малої батьківщини статус суверенної.

Чому у Ташкенті остерігаються незалежницьких прагнень суверенної республіки, чому протести не припиняються навіть після заяви президента Узбекистану про скасування поправок до конституції, в чому подібність та відмінність узбецького і казахського сценаріїв розвитку подій довкола протестів і які 3 варіанти майбутнього можуть очікувати Каракалпакстан по завершенню протестних акцій – ексклюзивно сайту 24 каналу розповів головний консультант Інституту стратегічних досліджень Віталій Ярмоленко.

Масштабний протест

Зупинімося детальніше на витоках протесту, що триває цими днями.

Першопричиною слугувала ініціатива зі внесення змін до узбецької конституції. Спочатку носіями такої ідеї стали окремі депутати від провладної ліберально-демократичної партії у тамтешньому парламенті. А далі вже задум видозмінити конституцію підхопив сам президент Шовкат Мірзійоєв.

Провідним мотивом, який підштовхнув парламентарів висунути таку контраверсійну пропозицію, стала загальна безпекова ситуація як в Центральноазійському регіоні, так і на всій території, якою поширився умовний пострадянський простір.

Враховуючи той факт, що протягом неповних двох років на теренах, які ми за звичкою іменуємо пострадянським простором, відбулася ціла низка спроб змінити встановлені у середньоазійській його частині авторитарно-тоталітарні режими, думка про потребу внести правки у конституцію просто не могла не виникнути у головах узбецького керівництва.

Всього таких правок є 170.

Основними з них є: продовження терміну перебування президента на посаді та зміна статусу Каракалпакстану. Себто, повне виключення з конституції цієї республіки статей з 70 по 75, які гарантують низку формальних привілеїв стосовно суверенітету і можливості виходу зі складу Узбекистану.

Каракалпакстан – це державне утворення, яке формально перебуває у певному союзі, володіючи широкими правами у складі узбецької держави.

По суті, внесення до узбецької конституції відповідних змін, котрі зводять нанівець усі політичні преференції республіки каракалпаків, являє собою пряме порушення раніше укладеного договору між керівництвом суверенної республіки Каракалпакстан і Ташкентом як політичним центром метрополії, датованого 1992 роком.

І все б нічого, якби не реакція самого, власне, центру. Владна верхівка відповіла на народні хвилювання арештами низки активістів, котрі закликали людей масово виходити на вулиці. Ба більше, подекуди лунали навіть заклики ініціювати процедуру виходу зі складу Узбекистану.

«Кримські уроки»

Деякі вітчизняні ЗМІ писали, що Мірзійоєв, вивчивши «кримські уроки», хоче придушити потенційні сепаратистські настрої у Каракалпакії шляхом цементування своєї влади і над тим суверенним регіоном. Зокрема, тому він і виступив за внесення горезвісних змін до основоположного закону Узбекистану. В цьому є раціональне зерно?

Перше, що треба розуміти в цій усій ситуації, це те, що Узбекистан, попри певні зміни, котрі були задекларовані в частині свободи слова, з приходом Мірзійоєва і далі залишається доволі закритою політичною системою.

Так чи інакше, напряму подібні речі можуть не виголошуватися. Приміром, окремі закони в цій державі можуть бути цілковито засекречені. От хоч би й закон, який регулює зовнішньополітичні зносини, так і не був оприлюднений. Хоча прийняли його у 2012-му році.

Однак, звичайно, що ця ідея, котра передбачає вилучення “незалежницьких статтей”, виникла у військово-політичного керівництва країни через побоювання того, що одного дня у Нукусі (столиця суверенної республіки Каракалпакстан – 24 канал), вдадуться до активації свого формального права на вихід. Що буде розцінюватися владою у Ташкенті як акт сепаратизму.

Якраз, щоб уникнути повторення сценарію, який розігрує зараз РФ на території України, і було вирішено вдатися до запровадження таких конституційних рішень.

Врешті-решт, навіть самі мешканці Каракалпакстану вже у минулому натякали на те, що були б не проти вийти з-під влади Ташкента. Самостійницькі прагнення тут вкорінилися ще наприкінці минулого століття.

Існував цілий рух за незалежність республіки. Тоді доволі активно діяла організація незалежників, котрі мали назву “Алга Каракалпакстан” (вперед Каракалпакстан). Щоправда, сьогодні рух цей вже встиг стати маргіанальним, а основні його апологети перебувають закордоном. Нещодавно декілька знакових фігур названого раніше незалежницького руху були видані владою Туреччини на вимогу Узбекистану. В обмін на те, що той буде переслідувати політичних опонентів Ердогана на своїй території.

Не варто забувати також, що навіть якщо каракалпакам вдасться домогтися цілковитої незалежності від Ташкента, їхня новоутворена держава зіштовхнеться з низкою проблем економічного та екологічного характеру, які вже зараз мають місце.

На підставі всього озвученого в мене виникають величезні питання до доцільності такого роду самостійництва.

Президент Мірзійоєв вже ж наче відкликав пропоновані раніше зміни до конституції. Чому протестні маси не розходяться?

Думаю, значну роль тут відіграє певна проблема з комунікацією та надходженням інформації з місця подій. Це можна пояснити тим, що у самій республіці було оголошено надзвичайний стан.

Наступним кроком влади стали заходи зі значного ускладнення доступу громадян до інтернету. Саме це спричинило недостатню поінформованість про протестні події. З того, що ми можемо почути, гасла самих протестувальників сильно різняться між собою.

Інколи можна почути слово “Азаттик”. Що на місцевих мовах означає “Свобода”. Звідси випливає те, про що я вже казав: в середовищі протестувальників є і прибічники виходу Каракалпакії з Узбекистану.

Підтвердженням цього слугують слова деяких вже заарештованих симпатиків незалежності.

Треба розуміти й те, що сама ця ситуація, цілком можливо, стала останньою краплею на тлі інших проблем, які накопичилися протягом тривалого часу, погіршивши таким чином загальну ситуацію в республіці. Проблеми крилися, як вже було сказано, в місцевій екології. На додачу, населення відчуває величезну проблему з доступом до прісної води, яка є характерною рисою для Узбекистану та Центральної Азії в цілому.

Не можна залишати поза увагою іще один вагомий чинник. Про нього час від часу я дуже полюбляю згадувати. А саме – про зміну поколінь. Фактично, на вулицю вийшла цілком собі молода частина узбеків. Та й взагалі як Каракалпакстан, так і Узбекистан загалом є суб’єктами на території, яких проживає доволі молоде населення.

Середній вік по країні та республіці відповідно складає трохи більше як 29 років. Настільки молоде суспільство аж ніяк не влаштовує увесь той масив проблем, з яким вони вимушені співіснувати. Такий стан речей спонукає людей до постійних пошуків заробітку. Найчастіше пошук веде до трудової еміграції на територію інших держав.

Передовсім такими країнами стають РФ та Казахстан. А також Турецька Республіка. Однак в контексті актуальних подій, як-то накладання санкцій на Росію, імовірні труднощі в самому Казахстані, що є досі значно багатшим, ніж Узбекистан сам по собі. Зараз, через усю сукупність проблем, молодь, котра раніше виїхала, повертається, заявляючи про прагнення змін у своїй державі.
Такий розвиток подій в Узбекистані оживляє в пам’яті січневі протести в Казахстані.

Коли відбувалися масовані акції громадянської непокори у Казахстані, тренд, який витворив хвилю протестів у Середній Азії, лише формувався. У тому-таки Киргизстані, де відбулася нещодавно вже третя за рахунком революція, тема загального невдоволення станом справ вже витала в повітрі.

В січневих подіях у Казахстані лейтмотив народного обурення вже набув певних конкретних рис. Імовірно, цей тренд уже складається сьогодні. Ми бачимо тут навіть певні паралелі із подіями часів Арабської Весни. В ті часи так само мали місце масові вияви непокори, заворушення в країнах арабського світу.

Таких же наслідків, які залишила після себе Арабська Весна, ми поки в цьому випадку не бачимо. Принаймні поки що. Та все ж певні передумови для цього вже присутні. І переважно вони очевидні.

Молоде населення, яке страждає від відсутності можливостей для повноцінного розвитку, соціальних ліфтів тощо – на тлі економічних негараздів та продовольчої кризи. Уся ця маса проблем просто не вирішиться без обов’язкової зміни правлячих еліт. В результаті ми й маємо таку вибухонебезпечну ситуацію в регіоні, розвиток якої може бути непередбачуваним.

Станом на сьогодні ми вже маємо новини про постраждалих протестувальників, захоплені адмінбудівлі, силові методи, які використовують внутрішні війська Узбекистану. А протести все ніяк не припиняться.

Казахський сценарій

Наскільки велика імовірність того, що все так і закінчиться за казахським сценарієм? Питаю про це знаючи, що на адміністративному кордоні між Узбекистаном та Каракалпакстаном зосереджено деяку кількість бронетехніки.

Так, все правильно. При чому там вже перебуває не лише узбецька національна гвардія, але й частина регулярної армії. Що вже сигналізує про всю серйозність ситуації, яка склалася.

Можна пригадати і ті події, які відбувалися раніше в Андіжані (мається на увазі масовий протест 2005-го року, який був жорстоко придушений попереднім президентом Ісламом Керімовим – 24 канал).

Цікаво і те, що саме після андіжанських кривавих подій офіційний Ташкент вирішує повернутися в структуру ОДКБ, з якої вийшов першого разу у 1992-му році. Пов’язано це з російським впливом – чи ні, але так чи інакше узбецька повторно увійшла до сфери впливу Кремля. Незважаючи на проголошення політики багатовекторності і позаблоковість.

І, понад те, Ташкент знову виходить з ОДКБ вже у 2011-му році. При цьому звинувачуючи блок у малоефективності. Не в останню чергу вихід став можливим і через напружені відносини з сусідніми Таджикистаном і Киргизстаном.

Тим не менш, після смерті Керімова та з приходом нового глави держави до влади країна й далі не виявляє особливого бажання якось активно взаємодіяти з підпорядкованим Росії блоком ОДКБ. Навіть незважаючи на досить таки тісні міждержавні зв’язки із Кремлем та статус спостерігача при Євразійському Економічному Союзі.

Отже, якщо в ситуації з січневими подіями у Казахстані ОДКБ відіграло, по суті, ключову роль, то в поточній ситуації влада Узбекистану не має значних можливостей для залучення зовнішніх акторів. Навіть якщо вона того дуже бажає.

Хоча зі стовідсотковою впевненістю нічого стверджувати зараз ми не можемо. В будь-якому випадку аж доки не побачимо хоча б якоїсь офіційної реакції з боку Росії.

Сценарії для Узбекистану

А як події можуть розвиватися далі, на Вашу думку?

Для себе я виокремлюю кілька вірогідних сценаріїв.

Перший – це вже згаданий сценарій січневих подій у Казахстані. Тобто, ми можемо стати свідками того, як за досить короткий період протести припиняться. І Ташкент зі свого боку вдасться до суттєвих поступок у тих сферах, які сьогодні найбільше хвилюють маніфестантів. А це соціально-економічні, екологічні проблеми республіки. А тоді вже події стануть історією, яку намагатимуться ніколи більше не повторити.

Є ще один, більш радикальний варіант. Ситуація стає абсолютно неконтрольованою і в підсумку широкі маси будуть твердо переконані в необхідності таки врешті вийти зі складу Узбекистану.

Серед інших наслідків такого рішення буде проведення референдуму про незалежність Каракалпакстану в тому вигляді, як це дозволять зробити обставини. Все залежатиме також і від реакції чинної влади у Нукусі. Формальне керівництво у столиці суверенної республіки майже зовсім ніяк не підтримує нинішні протести. Лідерство на себе взяли переважно громадські діячі. А це вже створює можливість для формування паралельних органів влади. Що саме по собі призведе до встановлення у державі двовладдя.

Не виключено, що мітингарі виступлять з ідеєю створення чогось на кшталт такого собі “народного уряду”, посилаючись на дуже широкі формальні права, якими наділена каракалпакська автономія.

Аргументом на користь саме такого підсумку протестів є інформація про те, що учасники протестів уже намагаються брати штурмом адміністративні будівлі. Тут все залежить від можливості домовитися з протестувальниками з боку Ташкенту.

Бачу я іще й четвертий, найбільш цікавий варіант. Деякі представники незалежницьки налаштованих каракалпаків сьогодні мешкають у Москві. Вони тримають зв’язок із людьми на місці подій.

В самій республіці є певні інтереси компанії “Лукойл”. Не виключено, що офіційна Москва також може бути зацікавлена у дистабілізації Узбекистану, щоб в результаті домогтися від Ташкента більш лояльного ставлення до себе. Аж до згоди Мірзійоєва на входження узбецької території до складу союзної держави.

Джерело: сайт 24-го каналу.

Популярні публікації