Як агресивність РФ та пасивність ЄС зближають країни Східної Європи
Тарас Сафонюк, експерт Фонду громадської дипломатії

В українському суспільстві часто можна почути критику щодо недостатньої підтримки України з боку Заходу в конфлікті з Росією. Насамперед це стосується Європейського Союзу. Однак, критика ЄС в даному контексті притаманна не тільки для України. Часто в гострішій формі вона виражена серед інших країн, які відчувають потенційну загрозу з боку Москви і для яких приклад того, що відбулось в Україні є найкращим аргументом на підтвердження власних переживань.

Президент Литви Гітанас Науседа нещодавно заявив, що Європейський Союз не використовує всі наявні засоби для тиску на Росію для того, щоб Москва дотримувалась демократичних норм. В свою чергу колишній президент Естонії Тоомас Хендрік Ільвес вважає, що неспроможність Європи адекватно відповідати на довготривале погіршення безпеки лише переконує Росію, що вона може продовжувати свої напади без остраху відплати. Подібні висновки серед експертного середовища та топ політиків Балтійських країн можна почути часто. Серед іншого, у польському зовнішньополітичному відомстві повідомили про те, що Варшава постійно працює над посиленням санкційного режиму ЄС проти РФ через її агресивну політику в Україні. Натомість, Румунія включила РФ до переліку ворожих країн у власній Стратегії національної безпеки. Така риторика країн Східної Європи є цілком зрозумілою, оскільки всі вони в той чи інший історичний період стикалися із загрозами з боку Кремля й розуміють, що політика Москви в контексті власних імперських амбіцій залишається незмінною. Росія досі становить небезпеку в Східноєвропейському регіоні і приклад України є найкращим цьому підтвердженням.

В свою чергу країни Західної Європи часто не бажають іти на посилення конфронтації з Росією, насамперед через свої економічні зв’язки з нею та керуючись власними національними інтересами. Можна припустити, що Західноєвропейські лідери не завжди розуміють ті небезпеки, які несе за собою агресивна політика Москви, або звинувачувати їх в інфантильності чи наївності. Однак, це не так. Західноєвропейські політики – це надзвичайно прагматична каста, вони прекрасно аналізують усі потенційні ризики, але, поряд з тим, в першу чергу, керуються особистими вигодами. Саме тому ми маємо сьогодні тяжку для нас ситуацію навколо «Північного потоку – 2», відмову лідерів ЄС вислати російських дипломатів в знак солідарності з урядом Чехії аби лишній раз не загострювати відносини з Росією та недостатньо активну санкційну політику через анексію Криму та «гібридну війну» на Сході України.

В свою чергу це змушує консолідуватись країни Східної Європи, які з економічної точки зору є слабшими за своїх західних партнерів та в яких свої інтереси Росія інтенсивніше лобіює на політичному рівні. Окремо Східноєвропейський регіон Москва розглядає як власну зону впливу ще з часів Ялтинської конференції 1945 року. Все це створює явну загрозу для держав Східної Європи, історична пам’ять яких посилює відчуття небезпеки перед Кремлем.

Тому не дивно, що за останній час співпраця Східноєвропейських країн активізувалась з новою силою. Це помітно як по зближенню окремих країн в двосторонньому порядку, так і по створенню нових міжнародних платформ на кшталт Люблінського трикутника чи Асоційованого тріо. Поки подібні кроки не варто розцінювати в контексті створення проєктів типу Балто-чорноморського союзу, але можна говорити про бажання реалізувати нові формати економічної та безпекової співпраці в Східноєвропейському регіоні.

Таким чином, усвідомлення того, що долю Молдови, Грузії та України в довгостроковій перспективі можуть повторити й інші сусіди Росії, змушує думати про трансформацію міжнародної співпраці та посиленню стратегічного співробітництва серед країн Східної Європи. Серед останніх подій в даному контексті варто відмітити наступні:

– Не дивлячись на суперечності між Україною та Румунією щодо політики нацменшин у 2020 році між країнами був підписаний договір із визначенням правової бази щодо військово-технічної співпраці. Також продовжується співпраця у військових навчаннях «Riverin» та «PASSEX». Це зумовлено, насамперед, тим, що обидві країни мають спільні загрози з боку РФ в Чорноморському регіоні. Окремо в Бухаресті під час міністерської зустрічі трикутника Польща-Румунія-Туреччина було обговорено посилення присутності НАТО в Чорноморському регіоні та євроатлантичні перспективи України та Грузії.

– Після зміни влади в Молдові Київ та Кишинів теж розпочали активний діалог по створенню спільних проєктів. Разом з Грузією Україна та Молдова створили «Асоційоване тріо», яке має на меті спільно посилити євроінтеграційні процеси. Окрім цього планується реалізувати спільні інфраструктурні об’єкти

– Україна та Естонія підписали спільну заяву, згідно якої Таллінн офіційно підтримує вступ України до Євросоюзу, а президент Латвії Егілс Левітс вже офіційно підтвердив участь в інавгураційному саміті Кримської платформи.

– Польща, Литва та Україна спільно засудили політику Росії в окупованому Криму в рамках Люблінського трикутника. Окремо Сейм Литви ухвалив резолюцію із закликом до Росії припинити агресію та провокації проти України на фоні провокаційних навчань Москви поблизу українського кордону весною 2021 року. А Польща провела термінове засідання глав урядів Вишеградської четвірки через політику РФ.

Звісно, що всі ці речі ні до чого, за великим рахунком, не зобов’язують. Але яскраво демонструють намічений курс за яким планують рухатись Східноєвропейські держави. Аналізуючи темпи посилення міжнародного співробітництва між державами Східної Європи та риторику, яку вони декларують в даному контексті можна припустити, що Східноєвропейські країни намагаються побудувати новий формат стратегічного партнерства, однак поки він не має чітко структурованої форми. Тим не менш можна впевнено говорити про те, що агресія РФ та, подекуди, пасивна й не достатньо сильна реакція ЄС на дії Москви сприяє консолідації країн, які особливо вразливі перед загрозою з боку Кремля. І якщо Євросоюз і став динамічніше реагувати на політику Росії, все ж є очевидним, що лідери країн Західної Європи не готові поступатись власними національними інтересами заради поглиблення інтеграційних процесів із країнами Східної Європи, які в середині ЄС часто сприймаються «чужими». Тому поглиблення співпраці між Східноєвропейськими державами буде посилюватись. Основним завданням для України в цьому напрямку – «не загубитись». Зокрема, саме Україна, як держава, яка найбільше зараз залучена в конфлікт з Москвою повинна ініціювати нові форми співробітництва в Східній Європі, оскільки саме Росія залишається головним мотивуючим фактором, який сприяє економічній, військова-стратегічній та політичній співпраці між країнами в Східноєвропейському регіоні.

Popular publications