Польща політична – союзник чи «загроза»?

Поки тривають розмови навколо того, що Польща є найбільшим союзником і адептом України в Європі, пропоную визначити реальний стан двосторонньої співпраці. Переорієнтації нашої держави на Європейський вектор розвитку, до якого беззаперечно повернулась постреволюційна Україна після анексії Криму та військової агресії Росії,  викликала цілковиту підтримку польського політикуму, що є абсолютно логічним відображенням військово-економічних інтересів Варшави. Найбільш резонуючою подією, яка засвідчила активізацію партнерських відносин, потрібно вважати присутність польського президента А. Дуди під час заходів на честь святкування 25 річниці з моменту проголошення Незалежності України. На той момент все виглядало багатообіцяюче з точки зору майбутніх перетворень та формування єдиної повістки щодо стримування експансіоністських апетитів Москви у Східній Європі.

Однак, пройшов рік і можна з впевненістю стверджувати про певне похолодання, яке викликали перманентні занурення в бік невирішених конфліктів минулого та всеохоплюючого культивування ідеї «неоімперської» Польщі, яка стане форпостом майбутньої Європи. Визначені технології спрямовані на формування своєрідної «ілюзії загроз», яка, за логікою процесів, має надавати так зване моральне право впроваджувати дещо нові принципи в усталений порядок політичного управління, що дозволить зміцнити владну вертикаль.  

Для прикладу пропоную розібрати риторику більшості польських політиків щодо України протягом останніх місяців. Найбільш високий рівень напруги зберігають маніпулювання навколо кривавих зіткнень на Волині між збройними формуваннями УПА та польським населенням, а пізніше – Армією крайовою. В результаті міжетнічної боротьби було знищено, за оцінками істориків, близько 35 тисяч поляків та декілька тисяч українців. Не буду заглиблюватись в пошуки історичної  справедливості чи звинувачення будь якої зі сторін, але можу з впевненістю стверджувати, що даний привід  часто використовується тоді, коли потрібно внести певний деструктив між Києвом та Варшавою. В конкретному випадку не потрібно створювати ширму конспірології навколо всюдисущої руки Кремля.

Починаючи з весни 2017 року, у польських ЗМІ набули великої популярності теми пов’язані з страшними злочинами бандерівців, нашестям мігрантів, в тому числі українських, та Смоленською катастрофою. Якщо останній пункт куди менше стосується української сторони, то перші два виглядають, як вміло сконструйовані страшилки для пересічного виборця.

У цей час, правляча більшість зробила спробу прийняти три скандальних законопроекти щодо реформування судової системи. Це спричинило масові акції протесту на території всієї країни, які тривали майже місяць. В результаті, А. Дуда використав право вето щодо двох ключових законопроектів, які передбачали встановлення контролю міністерства юстиції над Верховним судом та Національною радою юстиції. Після цього виникло багато міфів про конфлікт між президентом та лідером правлячої партії PiS Ярославом Качинським. В цьому випадку доцільно говорити про прагнення Дуди підсилити власний репутаційний капітал за рахунок формування іміджу «борця за демократію». На практиці це виллилось у підготовку альтернативного проекту закону, який відрізняється від варіанту запропонованого парламентською більшістю. У новій редакції значно обмежуються повноваження діючого міністра юстиції Збігнева Зебри, що може вплинути на втрату прихильності з боку контрольованої ним частини провладної партії. Незважаючи на це, рейтинги президента продовжують стрімко зростати і, згідно результатів соціологічного моніторингу, подолали позначку у 40%.  

На даний момент формується складна ситуація, яка відображає неординарну гру між ключовими гравцями з одного боку, та переходом до більш радикальних, а в окремих аспектах і націоналістичних гасел з іншого, які виводять Польщу до загрозливого рівня «токсичності» на міжнародній арені. Крім українського питання в категорію «топ-тем» потрапила ідея стягнення додаткових репарацій з Німеччини за Другу світову. Загально відомо, що стосунки між двома країнами традиційно залишаються складними, але подібні меседжи напередодні чергових виборів до Бундестагу вносять додаткову напругу у відносинах з Берліном. Ситуація не обмежилась виключно цим, оскільки польський прем’єр-міністр Беата Шидло виступила з заявою, в якій звинуватила Меркель в провальній міграційній політиці та закликала перейти до епохи «політичного розуму».

Меркель не стала вдаватися до надзвичайно жорсткої полеміки по відношенню до Польщі оскільки виборча компанія знаходиться на фінішній прямій і додаткові скандали не підуть їй на користь, але німці навряд чи залишать подібні закиди без належної реакції. В цьому контексті залишається відкритим питання на що саме розраховують поляки?

Великі очікування покладаються на підтримку США, які визначають Польщу одним з головних військових союзників у Східній Європі. Поляки дійсно набирають більшої ваги на політичній карті ЄС через спільну позицію з країнами Вишеградської групи та намагаються матеріалізувати власні геополітичні амбіції на прикладі проекту «Трьох морів». Візит Д. Трампа після липневого саміту G 20 став яскравим тому підтвердженням, але надзвичайно дискусійними для мене залишаються обґрунтованість польських замашок на регіональне лідерство, не маючи для цього достатнього економічного потенціалу, який би дозволяв реально конкурувати з лідерами ЄС.

Однак, правляча верхівка продовжує кормити громадян популістичною риторикою та вести до побудови «націоналістичної держави». В даному напрямку відбувається послідовне знищення демократичних інституцій, зокрема, збільшився контроль уряду над інформаційним простором країни через так зване «реформування» Ради Телебачення та Радіо, яке викликало чергову дозу критики в Європі. Процеси багато в чому нагадують українську версію «гри на виживання», яку ми подекуди називаємо політичним процесом. Однак, радикалізації правлячого режиму поступово виходить за межі розумного, що становить виклик для України. Залишається сподіватись на те, що поляки не скотяться до подоби своєрідної автаркії, адже шовіністичні закиди в напрямку окремих територій нашої держави перетворюються в улюблену гру багатьох тамтешніх політиків.

Автор: Гнидюк О.

Popular publications