Підводимо підсумки зовнішньої політики Володимира Зеленського за рік: Російська Федерація та мінський процес
Автор: Антон Найчук, директор Фонду громадської дипломатії

Рік президентства Володимира Зеленського пройшов під знаком адаптації до політичних реалій, кадрових перетасовок та апробації нових методів реалізації політики на російському напрямі. Слід також брати до уваги той факт, що президент не відразу отримав важелі управління зовнішньополітичним вектором й чекав кілька місяців, поки пройдуть дострокові парламентські вибори, а потім призначений новий Кабінет міністрів. Ми починаємо серію публікацій, в яких розберемо успіхи та провали Володимира Зеленського на міжнародній арені, спробуємо деталізувати тактику дій, переговорні позиції, оцінимо результати роботи на різних міжнародних векторах, а також кадрові призначення. Перший матеріал буде присвячений взаєминам з Російською Федерацією і їх результатами.

Російська Федерація

У своїх передвиборчих обіцянках, президент зробив акцент на забезпеченні миру і закінчення війни на сході країни. Крім того, на його каденцію довелося завершення договору на транзит російського газу через українську територію. Частина електорату очікувала «перезавантаження» відносин з Росією, а частина побоювалася здачі українських інтересів. Подивимося, що і як вийшло у Президента.

Газовий контракт. Що стосується енергетичного питання, можна говорити про успіх української сторони, з кількох причин:

  1. Вийшло підписати контракт, завдяки якому наша газотранспортна система буде експлуатуватися і далі. Фіксація цінної політики та обсягів прокачування дозволяє прогнозувати прибутковість в бюджет протягом наступних 5 років як мінімум 7 млрд. Доларів (тариф становить 31,72 доларів за 1 тисячу м3, в 2020 – «Газпром» прожене 65 млрд. м3, а в період з 2021 по 2024 рік – 40 млрд. м3).
  2. Договір передбачає можливість бронювати додаткові потужності труби в разі такої потреби з боку «Газпрому». При цьому тариф зростає від фіксованої ціни. Геополітична кон’юнктура грає нам на користь:
  • німецький регулятор не вивів Північний потік – 2 з-під дії третього енергопакету ЄС;
  • зволікання Данії та американські санкції затримали процес укладання труб в морській частині,
  • Польща не продовжує транзитний договір на прокачку російського газу через свою територію;
  • затримується будівництво труби в Болгарії, що поки не дозволяє пустити газ до Європи через Турецький потік.

Перераховані фактори затримують формування обхідної транзитної інфраструктури та можуть підштовхувати росіян до бронювання додаткових потужностей;

  1. Закінчилися тертя з рішенням Стокгольмського арбітражу про компенсацію. Російська сторона виплатила «Нафтогазу» близько 2,9 млрд. дол.

У сухому залишку, Україна отримала достатньо бонусів та преференцій. Дискусійне питання відносного того, що Україна могла відсудити більшу суму або ініціювати арешт активів «Газпрому» у разі відмови російської сторони від компромісу. Якщо розглядати ситуацію через призму складної економічної ситуації в Україні, то наповнення бюджету в форматі «тут і зараз» слід розцінювати як позитивний крок в порівнянні з боротьбою за велику суму в незрозумілій перспективі.

Також, п’ятирічний контракт не вирішив питання стратегічного значення – а що робити з ГТС після його закінчення? Чіткої відповіді влада не сформувала, але виграла час для вжиття необхідних заходів.

Мінські угоди. Володимир Зеленський рішуче приступив до реанімування переговорного процесу. У грудні сторони організували зустріч в Нормандському форматі на вищому рівні. Активізувалися контакти на рівні Офісу українського президента та адміністрації російського глави держави. Але що ми можемо констатувати за минулий рік?

Велике досягнення – організація обміну утримуваними особами. Володимиру Зеленському вдалося повернути українських бранців, в тому числі режисера Олега Сенцова та моряків, затриманих росіянами в листопаді 2018 року. Це великий плюс.

При цьому для об’єктивності слід зауважити, що до минулого в вересні 2019 року обміну, морський трибунал ООН зобов’язав Російську Федерацію повернути моряків. Хоча його рішення мають обов’язковий характер, механізми їх застосування відсутні. Таким чином, російська сторона могла б і далі тягнути час, поки міжнародна громадськість шукала б інструменти тиску. Наприклад, створення проблем для входження російських судів в міжнародні порти. Але такі серйозні заходи вимагають великої політичної волі й часу, тому немає однозначних гарантій того, що Росія відпустила б моряків в будь-якому випадку. Інша справа, що Україна звільнили важливого фігуранта у справі катастрофи MH-17 Володимира Цемаха. В той момент, Володимир Зеленський зіткнувся зі складним вибором, і він прийняв важливе президентське рішення.

На жаль, крім обміну, прогрес на треку мінського врегулювання мінімальний. У відносний плюс можна занести організацію розведення сил на трьох затверджених точках по лінії зіткнення.

В іншому, спостерігається систематичне порушення режиму припинення вогню, продовжують гинути солдати. Виникає багато питань щодо тактики дій Офісу президента і наявності реального плану. За рік можна виділити 5 факторів, які визначають ситуацію на Донбасі:

  1. Зміна російського куратора по Україні. Не можна говорити про те, що заміна людини, відповідальну за політику на українському напрямку, принесла великі дивіденди Україні. Також не вірно, припускати, що українська сторона домоглася вигідною кадрової ротації. У той же час слід констатувати, що невдоволення російського президента роботою Владислава Суркова, в тому числі на Нормандському саміті в Парижі, підштовхнула до залучення в якості куратора Дмитра Козака. Успішна взаємодія по лінії обміну та підписання контракту на транзит газу, сформували нову робочу зв’язку Єрмак-Козак.
  2. Спроба України переглянути Мінські угоди.

Володимир Зеленський та Андрій Єрмак хочуть провести вибори на основі українського законодавства, що означає виведення незаконних військових формувань з ОРДЛО і встановлення українського контролю над кордоном до виборів. Для об’єктивності зазначимо, що це порушення послідовності затвердженої в пункті 9 комплексу заходів по виконанню Мінських угод. На цьому треку переговори зайшли в глухий кут. Франція відреагувала пасивно. Німеччина побічно підтримала необхідність актуалізації положень договору. Росія категорично проти.

  1. Нова інтерпретація Україною пункту 11 комплексу заходів. Авторство використовуваного українською стороною методу, ймовірно, слід приписувати Олексію Резникову (має величезний досвід юридичної діяльності, був осторонь від великої політики й очолив міністерство реінтеграції окупованих територій «за квотою» Володимира Зеленського). Щоб зрозуміти його зміст необхідно ще раз звернути увагу на цей пункт:

Проведення конституційної реформи в Україні та вступ в силу до кінця 2015 року нової Конституції, яка передбачає в якості ключового елемента децентралізацію (з урахуванням особливостей окремих районів Донецької та Луганської областей, узгоджених з представниками цих районів), а також прийняття до кінця 2015 року постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей.

Олексій Резніков розділяє прийняття особливого статусу ОРДЛО і проведення конституційної реформи як дві окремих законодавчих дії. Звідси й теза про те, що Україна не буде закріплювати особливий статус ОРДЛО в Конституції. У логіці команди президента – вже є закон про особливості місцевого самоврядування в ОРДЛО, і він вимагає конституційного закріплення. У свою чергу конституційні зміни в частині децентралізації будуть прийматися окремо (один законопроект №2598 вже відкликали) й тут на Банковій хочуть отримати поле для маневру – нібито інтереси ОРДЛО будуть враховані на рівні з іншими регіонами, а особливих преференцій, за типом, автономного статусу для Донбасу в тексті Конституції бути не повинно.

Цікавий переговорний маневр, який відкидає Російська Федерація. Таким чином, в теорії вийшло дві червоні лінії, між якими треба знаходити компроміс, а за фактом черговий переговорний глухий кут.

  1. Включення в ТКГ переселенців. Володимир Зеленський хоче запросити до складу переговорної групи в ТКГ людей з ОРДЛО, які не проживають на непідконтрольних територіях. Можливо, в команді Володимира Зеленського бачать можливість формально виконати положення Мінських угод про необхідність «консультацій з представниками ОРДЛО». При цьому запрошених Росією переговірників, з боку так званих ЛДНР українська делегація й далі ігнорує.

Україна наполягає на визначенні повноцінною стороною конфлікту тільки Російську Федерацію та виключає «прямі переговори» з бойовиками. Спочатку ініціативу намагалися протягнути через консультативну раду, що викликало багато критики й нерозуміння західних партнерів. Тепер українська сторона хоче реалізувати план в односторонньому порядку й запросити вимушених переселенців. Наприклад, Сергія Сивохо, який невдало представив платформу для комунікації та спробує працювати через ТКГ.

На даному етапі, спроби влади викликають скепсис, оскільки Російська Федерація може ігнорувати намагання України підключити людей, не з складу ЛДНР. З одного боку, можна буде звинуватити Кремль в зриві переговорного процесу, але з іншого – прогресу в мирному врегулюванні чекати не варто.

  1. Посилення переговорної групи в ТКГ. Володимир Зеленський пішов на «підвищення ставок» й включив в українську делегацію голів профільних комітетів Верховної Ради України та заступників міністрів відповідних відомств.

Мета – надати офіційності переговорному процесу в ТКГ. Адже раніше, уповноважені представники не мали такого статусу й стикалися з багатьма організаційно-технічними складнощами. Наприклад, зробити запит в міністерство або отримати детальну відповідь на нього і т.д.

Тепер для підвищення ролі ТКГ залишилося тільки регламентувати діяльність, прописати чіткі правила й надати рішенням статусу «обов’язкових до виконання».

Офіційних Київ не дочекався дзеркальних кроків з боку Російської Федерації, хоча в оточенні Володимира Зеленського припускали, що підвищення статусу російської групи може стати ще одним аргументом для підтвердження двостороннього характеру військового конфлікту. Поки тільки в економічному підкомітеті від Росії взяв участь заступник міністра економічного розвитку. Є підстави припускати, що це міг бути Сергій Назаров. Він зберіг свою посаду після змін в уряді, тривалий час займається економічними питаннями на окупованих територіях і їх зв’язками з Росією.

Підводячи підсумок, не можна ставити однозначний знак рівності між політикою Петра Порошенка й підходами Володимира Зеленського. Нова команда намагається знайти «лазійки» для реалізації Мінських угод шляхом внесення корекцій в комплекс заходів по їх виконанню або індивідуальної інтерпретації окремих пунктів. Здійснюються спроби підвищити статус переговорної майданчики в Мінську.

Інша справа, що діям не завжди вистачає системності й послідовності. Наприклад, викликала здивування пропозиція української сторони на одному із засідань ТКГ прибрати окремі ініціативи по забезпеченню безпеки на лінії розмежування, що пішло врозріз з оголошеною позицією Володимира Зеленського. Не до кінця зрозуміло пропозицію про залучення до переговорів в Мінську представників партії «Голос». Тут справа зовсім, не в критичному або позитивному ставленні до цієї політичної сили. Питання в тому, що вони виступають проти Мінських угод, й підключати «Голос» туди, де хочуть знайти шляхи їх реалізації, виглядає дивно.

Президенту слід не допускати таких промахів й неоднозначностей в подальшому, що може бути досягнуто шляхом формування чітких переговорних цілей та команди, відповідальної за політику і риторику на цьому напрямку.

Поки ми не отримали обіцяний мир й істотно не наблизилися до нього. Це безсумнівний мінус. При цьому, слід констатувати, що пройшло не так багато часу. Заяви про вибори в жовтні виглядають занадто оптимістичними. Спекуляції на тему «плану Б» породжують багато запитань. Якщо в команді Володимира Зеленського хочуть використовувати тактику Мінських угод «ми зробили все можливе для світу, але вони не працюють з вини російської сторони», в стратегічній перспективі можна очікувати або ескалації конфлікту при негативному збігу обставин, або збереження статус-кво. Будь-які сценарії з миротворцями ООН вимагають тривалого узгодження й несуть у собі велику кількість «підводних каменів».

Таким чином, через призму політики на російському напрямі перший рік президентства Володимира Зеленського можна охарактеризувати як період успіхів (в енергетичній сфері та в питанні обміну утримуваними особами) та безрезультативних спроб (на рівні мирного врегулювання).

Popular publications