«Обережно оптимістичні» україно-угорські відносини

Нещодавно глава МЗС України Дмитро Кулеба зустрівся із своїм угорським колегою Петером Сіярто. Після зустрічі Сіярто зазначив, що у відносинах між державами спостерігається «обережний оптимізм». Довгий час стосунки між державами залишаються холодними попри те, що офіційний Київ намагається злагодити гострі кути. Після недавньої зустрічі міністрів закордонних справ країн був обговорений проєкт угод про взаємне визнання документів про освіту та наукові ступені, що можна розцінювати, як певний крок на зустріч один одному. Однак, це зовсім не гарантує покращення двосторонніх відносин.

Одним із наріжних каменів у стосунках двох держав є все той же український закон «Про освіту» 2017 року. Згідно українського закону «Про освіту» діти національних меншин, в тому числі і нацменшини Угорщини, які проживають на території України  зможуть навчатись рідною мовою тільки в початковій школі, тобто перших чотири роки. Наступні роки навчання предмети будуть викладатись лише українською.

У відповідь на даний законопроєкт  в МЗС Угорщини заявили наступне:

«Угорщина, перебуваючи в Європейському Союзі, блокуватиме і буде накладати вето на будь-які кроки, які могли б бути подальшим прогресом у процесі європейської інтеграції України у дусі програми Східного партнерства».

На цьому офіційний Будапешт не зупинився і вже в серпні 2018 року в Угорщині заснували нову посаду міністра, який відповідає за розвиток Закарпатської України. Після критики та обурення Угорщина змінила скандальну назву посади, замінивши її на «уповноваженого по Закарпаттю» змістивши акцент з розвитку однієї конкретної області на співпрацю двох сусідніх прикордонних регіонів. Однак, очевидно, що подібні кроки не сприяють зближенню Києва та Будапешта, а навпаки.

Для того щоб краще зрозуміти природу нинішніх україно-угорських відносин варто подивитись в минуле. Вступ Угорщини в НАТО та Європейський союз стали тим факторами, які обумовлювали посилення співпраці України із західним сусідом, зважаючи на ті суспільно-політичні трансформації, які відбувались в Україні на початку нульових. Саме тоді під час неформальних самітів лідерів країн Центральної Європи відбувались зустрічі президентів Угорщини та України щодо налагодження подальшої міжнародної співпраці між країнами. Одним із найбільш знакових  став приїзд в Україну прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана у 2000 році під час якого активно обговорювалось розширення торговельно-економічної співпраці та були досягнуті домовленості про роботу україно-угорської Комісії з торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва.

Однак, саме тоді Будапешт став більш активно та системно порушувати питання проблем національних меншин. У 2002 році до України приїхав президент Угорщини Ференц Мадл, який торкнувся цього питання в рамках зустрічі із Леонідом Кучмою. Попри це, питання національних меншин тоді не стало проблемою в контексті розвитку стратегічного партнерства. Вже у 2003 році Угорщина засудила Голодомор в Україні 1932-1933 років, а під час зустрічі міністрів закордонних справ угорська сторона запропонувала створити Консультативні ради з питань європейської інтеграції за участі України і країн Вишеградської четвірки.

Як можна побачити на початку ХХІ століття відносини між країнами розвивались в доволі позитивній парадигмі. В часи президентства Віктора Ющенка співпраця в сфері євроатлантичної та європейської інтеграції поглибилась ще сильніше. Між Україною та Угорщиною розвивалась гуманітарна співпраця, зростав обсяг двостороннього економічного співробітництва та розвився напрямок прикордонної співпраці. Але поряд з позитивною динамікою у відносинах Києва та Будапешта питання забезпечення прав  національних меншин залишалося і час від часу нагадувало про себе. Окрім цього, внаслідок «газової війни» між Росією та Україною, активізувалась проблема енергетичної співпраці. Будапешт назвав Росію «надійним постачальником» і, загалом, грав на користь проєктів Кремля. Зокрема, було домовлено про будівництво сховищ газу в Угорщині, що створювало шанси на отримання статусу регіонального хабу Будапештом. Саме тоді Москва почала активно проникати в економіку, а відповідно і політику Угорщини.

У 2010 році офіційний Будапешт прийняла новий закон «Про громадянство», який спрощував процедуру його отримання. А в 2011 році Угорщина прийняла нову Конституцію, згідно якої вона визнавала відповідальність за угорців, які проживають за межами країни. З того часу розпочалась суперечлива політика Будапешта щодо України. Оскільки в Україні не існувало механізму виявлення подвійного громадянства, Угорщина почала впроваджувати політику «повільної окупації» «роздаючи паспорти» в Закарпатській Україні. Варто відмітити, що політика Будапешта в цьому напрямку була цілком свідома і переслідували власні національні інтереси.

Окремо, прийняття в Україні закону «Ківалова-Колісниченка» у 2012 році, який дозволяв районам використовувати інші мови на додаток до державної, якщо вони є рідними для більш ніж 10% населення, створило додаткові надії для Будапешта в контексті стратегічних планів та власних амбіцій. Однак, після «Революції Гідності» Київ скасував закон «Про державну мовну політику» 2012 року чим викликав значне невдоволення і в Угорщині. Можна припустити, що з того моменту Будапешт скептично дивився на політичні зміни, які відбувались в Україні, оскільки вони, а також санкції проти Росії, суперечили інтересам Будапешта в регіоні.

Пізніше відбувся український закон «Про освіту», який порушив проблему прав національних меншин і викликав бурхливу реакцію Молдови, Румунії та Угорщини. Остання особливо боляче сприйняла зміни в українському законодавстві і криза, яку окремо підживлювали російські лобісти в Будапешті, між Києвом та Будапештом стала поглиблюватись.

Нинішня адміністрація Банкової намагається вибудувати новий, ефективний формат відносин України із сусідніми державами. Угорщина в цьому плані посідає надзвичайно важливе місце, оскільки є країною НАТО та ЄС і займає принципову позицію щодо України, яку необхідно переломити. Однак, Україна мусить це зробити так, щоб вкотре не поступитись власними національними інтересами, як це часто бувало в минулому. Це означає, що стратегія в налагодженні україно-угорських відносин має бути надзвичайно тонкою, виваженою та добре продуманою. Із врахуванням того, що хоча Угорщина на рівні міжнарожних форматів ЄС, НАТО, ООН та ОБСЄ і підтримує територіальну цілісність України та в рамках Євросоюзу виступила за впровадження санкцій проти Росії, все ж, вище політичне керівництво країни часто робить заяви про необхідність мінімізації збитків від санкцій проти Москви та необхідності продовжувати співпрацю з Кремлем.

В даному контексті Україні потрібно поглиблювати співпрацю із країнами Вишеградської четвірки та створювати формати на кшталт «Люблінського трикутника» та «Асоційованого тріо» із залученням Угорщини до співпраці, в тій чи іншій формі, з ними. Але поки «стриманий оптимізм».

Popular publications