Блеф, або як білоруси російського «пряника» куштували (сучасна політична драма)

Олександр Рибщун, кандидат соціологічних наук, доцент КПНУ ім. І. Огієнка

Сьогоднішня Білорусь, політична і економічна, дилеми, які постали перед її вищим керівництвом, є яскравим зразком того, як помилкові стратегії та слабкі ресурси доводять до катастрофічних наслідків.

Вже на поч. 2017 р. у експертному середовищі стало абсолютно ясно, що «остання диктатура» Європи всерйоз вгрузла у катастрофічні проблеми, джерела яких лишились у її далекому минулому. На жаль, шансів виборсатись із цих проблем для білорусів вже також майже немає. Щонайменше із сьогоднішнім державним керівництвом. Консервація пізньорадянського соціально-економічного укладу, владна монополія О.Лукашенка, дипломатичні прорахунки у зв’язках із Заходом, і передовсім – із США, ресурсна залежність від РФ привели Республіку Білорусь до фактичної втрати нею власної державної суб’єктності. Оригінальність вищого керівництва Білорусі у цій ситуації заслуговує громовитих аплодисментів, адже стратегією виправлення ситуації було обрано не курс на реформи, не політичну революцію, а… блеф! Так, саме блеф, ніяк інакше білоруську політику та дипломатію останнього року назвати не можемо. Класика спроб балансування на кількох стільцях у стилі В.Януковича.

Але, все по порядку. Оцінимо і доведемо, опираючись на факти.

На поч. 2017 р. Білорусь вже демонструє лише видиму самостійність у своїй політиці. У сфері її зовнішньої політики чітко проявилися два ключових вектори – торгових зносин у шлейфі російської політики (здебільшого – у сфері ВПК) та активної участі у пострадянських міждержавних блоках. Фоном при цьому став активний пошук ймовірних кредиторів для обслуговування державного боргу, який вже був для країни не підйомним.

У такій ситуації білоруси, як і свого часу українці – демонструють чудеса політичної еквілібристики. Їхня політика характерна надто невловимою логікою, надміром непослідовності, нераціональністю. Політика у стилі «блеф». Видається, що режим О.Лукашенка, як свого часу режим В.Януковича, потрапив у одну й ту ж пастку. Слабка економіка, ресурсна залежність від Російської Федерації, складна історія зносин із світом Заходу, вкрай складна внутрішньополітична і особливо соціально-економічна ситуація. Фактична диктатура, але автономних ресурсів її реалізувати теж майже не залишилось. Залишалася надія лише на один сценарій – пряма поміч із Кремля. Яка може коштувати державної незалежності. У 2017 р. режим О.Лукашенка розпочинає свою «велику гру»…

Зносини Мінська із Москвою здавна були  неоднозначними. Такими вони зберігались і впродовж усієї нашої історії. Так, наприкінці грудня 2016р. розігрується кількаходова комбінація, коли білоруси, будучи апологетами інтеграції пострадянських республік, всупереч інтересам федерації (офіційне прочитання) блокують призначення нового керівництва ОДКБ (Організація Договору колективної безпеки). Тут же слідує активна інформаційна кампанія з боку росіян проти білоруського керівництва, де розвінчується їх публічний образ «вірного та слухняного союзника». Все це на фоні фінансово-економічної допомоги, за розмірами якої від Росії білоруси на той час – на вершинах рейтингів. Але вже у лютому маємо комбінацію абсолютно іншого характеру. Під час лютневих протестних виступів у Білорусі росіяни з метою реального тиску на білоруську владу, яка завагалась щодо мір репресій проти опозиції поширюють заяви про виключення Білорусі із ОДБК та ОАЕС. О.Лукашенко при цьому змушений до фактичного визнання неспроможності протистояти російській пропаганді і відповідних політичних рішень.

Окремої уваги заслуговує внутрішня ситуація, яка слугує паралельним дисбалансуючим фоном, на якому врешті й приймаються вкрай неоднозначні рішення. Рішення, що ведуть Білорусь до краху. Головні ризики білоруської економіки концентруються у сфері обслуговування державного боргу, який обслуговується в основному за рахунок внутрішніх джерел рефінансування. Але без вчасної реструктуризації економіки (на що надія слабка) або ж зовнішнього кредитування білорусам не виплутати. В умовах згортання економічного росту та обмеження доступних ресурсів гострою стає потреба економії бюджетних коштів (що вже декларовано як фактор національної безпеки). Це спричинює активізацію антикорупційних справ (які силовики розглядають як спосіб демонстрації власної ефективності) і ужорсточення фіскальної політики. Вже у лютому Білорусь сколихують масові соціальні протести, які продовжуються навесні.

Росія відносно Білорусі, ніби по українських лекалах, тут же ж розпочинає стратегію «батога та пряника». Росія в односторонньому порядку посилює транскордонний контроль, посилює інформаційний екстремізм, гальмує спільні проекти ВПК й т.д. Головним інструментом тиску при цьому стає шантаж контролем кордонів. Погрози посилити його (аж до впровадження візового режиму) здійснюються увесь час впродовж громадянських виступів. О.Лукашенко врешті навіть змушений до принизливого публічного визнання своєї неспроможності протистояти російській пропаганді. Ще один активний механізм – фактична дискредитація білоруських спецслужб та силових структур. Спроба зірвати прес-конференцію посла М.Сайдіко у лютому, викрадення українського громадянина П.Гриба влітку – це все елементи єдиного порядку із кінцевою метою – дискредитувати спроможність білоруської влади контролювати ситуацію у власній країні.

З весни, як відмічають експерти, білоруський лідер із невдалих рішень у своїй внутрішній політиці розпочинає обирати найгірші. Як свого часу В.Янукович напередодні та опісля Вільнюського саміту 2013р. Складається враження крайньої нервозності та виснаженості білоруських політиків вищого ешелону. Причинами тривалих протестів оголошуються міфічні екстремісти, слідують заяви про підривну активність проти режиму з боку західних країн, псуються відносини із Україною. Ускладнення відносин із Заходом своєю чергою погіршує відносини з Китаєм, який розглядав Білорусь як інвестиційну платформу для подальшого входження на європейські ринки. Та справжнім гротеском стає «Справа патріотів», яку, видається, зорганізовано як абсурдну спробу спецслужб підвести фактологічну базу під публічну риторику президента Лукашенка. Вже надалі її розвинули у систему залякування власної громадськості, і водночас – у спробу гри на «українських фобіях» росіян. Фактично, приціл, як і свого часу у В.Януковича, був на обмін гарантій політичної стабільності та лояльності на оперативну пряму фінансову підтримку. Але й тут все пішло невдало. Блеф не спрацював, шантаж не вдався. Росіяни відповіли жорсткою декларацією щодо девальвації ідей білорусько-російської інтеграції та погрозами виключити Білорусь із організацій колективної безпеки та співробітництва. Мінськ змушений поступитись, паралельно обмежуючись слабкими звинуваченнями Путіна у проблемах власного ВПК, спричинених наслідками санкцій проти Росії та невдалою програмою імпортозаміщень.

Уся складність ситуації, у якій опинились білоруси, підтверджується іншими рішеннями, які артикулюють у Мінську у цей же час. Лукашенко ініціює реструктуризацію фінансування силовиків (МВС та КДБ на користь останніх), вперше формулюється думка про невдалу регіональну політику і необхідність реформи державного управління. Але й з цими ініціативами дії офіційного Мінська врешті видаються не зовсім вчасними і логічними. Показовим тут є «оршанський експеримент». Так, розуміючи, що соціально-економічна ситуація різних областей Білорусі неоднакова, здебільшого критично-катастрофічна, а силовий ресурс не безкінечний (на фоні масштабів останніх протестів), ініціюється програма модернізації регіонального розвитку. Але лише для одного округу – Орші. Сам факт призначення В.Шеймана куратором Оршанського району та намір відпрацювати там схему регіонального розвитку дійсно засвідчує, що влада усвідомила провал власної регіональної політики. Проте й ініційована стратегія видається не зовсім обнадійливою. Більшість глибинних регіонів сьогодні є зонами соціально-економічного занепаду, при цьому суттєво різняться за умовами господарювання та потенціалу. Вироблення для їх відновлення загальної схеми на основах лише оршанського експерименту навряд чи забезпечить успіх реформи.

У квітні нарешті настав час «пряника». Москва, в рамках нафтогазових домовленостей гарантувала Білорусі фінансову підтримку. Гарантовані кредитні ресурси вирішують для білорусів проблему обслуговування держборгу до кінця року, стабілізацію економіки з її виведенням на невеличкий ріст. Водночас відкладається потреба реформ держсектору і забезпечується люфт можливостей у перемовах із МВФ та іншими зовнішніми кредиторами. Але справжня ціна такого «пряника», як свідчить історія, особливо українська, є надто високою. Отриманий від Москви кредит може коштувати для Білорусі якщо не повної втрати державної незалежності, то суттєвим обмеженням суверенітету точно.

З квітня однією із топ-тем навколо Білорусі стають російсько-білоруські військові навчання «Захід-2017». На коментарі щодо можливості використати присутність російських військ для дестабілізації ситуації в Білорусі, провокацій проти України або країн Балтії, щодо розширення військової присутності в Білорусі опісля навчань, врешті – щодо ймовірної гібридної окупації Білорусі її офіційні особи спочатку систематично спростовували такі версії, але… Розуміючи, що довіри до слів офіційного Мінська немає, усе літо білоруси вперто доводили, що їх участь у спільних навчання є абсолютно рівноправною, що вони є самостійний суб’єкт прийняття рішень, що вони за потреби спроможні на прямий діалог з питань регіональної безпеки. Акцентували на характерному регіональному контексті білоруської ситуації – російсько-українська війна, порушення системи регіональної безпеки, непередбачувана поведінка Кремля, відсутність зовнішніх гарантій безпеки, довгостроковий (у прогнозах) характер протистояння Росії та Заходу. У такій риториці пояснювалась потреба для Мінська нових активностей, до яких віднесено й «Захід 2017». Усе марно. Вже в серпні проти дій Білорусі прозвучали перші вже не кулуарні, а офіційні жорсткі характеристики – із Києва, Вільнюса, Варшави.

На поч. осені в Білорусі розпочинається новий сезон оцінки дохідності бюджету. Тут вже народжені нові шедевральні рішення, як от введено понижуючий коефіцієнт пенсіонерам силових органів, щоби за їх рахунок здійснити гарантоване підвищення зарплат діючим працівникам. Очевидно, що наступна серія масових виступів за такої політики – то лише питання часу.

Водночас білорусько-російські навчання «Захід 2017» розчинились в масштабному комплексі заходів бойової підготовки російської армії. Усі ці навчання ззовні сприймаються єдиною програмою, за результатами якої політичну відповідальність несуть обидві країни. При цьому білорусам так і не вдалось позиціонувати себе у статусі самостійного актора у питаннях регіональної безпеки. Мінськ остаточно позиціонується з точки зору Заходу, і особливо – Україною, як сателіт Москви. Спроба власного інформаційного супроводу навчань, власної суб’єктивації у ролі регіонального актора теж закінчилась фактичним фіаско. Набагато агресивніша московська пропаганда чітко закріпила тезу, що усі питання регіональної безпеки слід обговорювати не у Мінську, а насамперед у Москві.
Політично слизькими для Білорусі виявились і деталі спільних навчань: географічна локація Вейшнорії, блокада балтійського узбережжя й т.п. Вже перші ж політичні скандали швидко переросли у тролінг та осміювання, де найбільш гротескно змальовується саме білоруський генералітет. Підривається авторитет армії, однієї із основ державного суверенітету… І це, судячи з логіки розвитку подій, лише початок історії. Історії, яку ледь не пережила Україна. І яку навряд чи переживе Білорусь.

Блеф зазвичай має страшну ціну.

Автор: Рибщун Олександр
кандидат соціологічних наук, доцент КПНУ ім. І. Огієнка

 

Популярні статті