«День Сурка»: післясмак відставки «куратора» України
Богдан Боднарук, Студент КПНУ ім. І.Огієнка

Історія сходження одіозного В. Суркова на політичний олімп РФ заслуговує вийняткової поваги. Він, будучи уродженцем чеченщини, звичайнісіньким мешканцем сільської місцевості зумів продемонструвати вражаючу волю й цілеспрямованість та на момент найбільшого свого особистого тріумфу контролювати мало не цілком формування політичного устрою сучасної Росії. Ось так і буває: спочатку твоя мама-вчителька (Зоя Суркова 1935 р.н.) кличе тебе Асланбеком (пестлива форма «Асік», насправді вживалася нею значно частіше) і от минає якихось декілька десятків років і ти розплющивши очі одного прохолодного московського ранку розумієш, що можеш робити практично все, що заманеться зі спадкоємицею Радянського Союзу. Своєю новою матінкою-Росією. Незабаром тебе називатимуть сірим кардиналом російської політики. А поки цього не трапилося ти із жахом і соромом згадуєш як не зміг довести до кінця жодної з двох спроб отримати «вишку». Спочатку на дрібні друзки розбив надії свого батька-інженера не пішовши його слідами, а потім не зміг вивчитися на театрала. Мабуть таки правду кажуть, коли говорять, що двієчникам щастить (необхідно зауважити, що вищу освіту майбутній «верховний лялькар» отримати таки спромігся, наприкінці буремних 90-х ставши магістром економіки) У випадку Владислава Суркова фортуна невідступно крокувала за ним як тінь, щоби у потрібний момент осяяти його своєю сліпучою посмішкою на всі 32. Ну що ж, розпочнімо подорож звивистою стежкою буремного політичного життя Владислава (Асланбека) Юрійовича Суркова, аби в повні зрозуміти, яку спадщину залишив він своєму наступнику пану Козаку.

Політична юність. Перша каденція в путінській адміністрації

Своє безпосереднє знайомство із політикою Асланбек-Владислав розпочав 1999-го року. Особистий соціальний ліфт Суркова допоміг йому із блискавичною швидкістю дістатися до крісла помічника заступника в ті часи ще адміністрації президента Єльцина. Перед цим майбутній майстер маріонеток обіймав одну з керівних посад у структурі державного медіахолдингу ОРТ. Скупо коментуючи отримання «щасливого квитка» у інтерв’ю німецькому «Der Spiegel», котре було зроблене 2011-го, посадовець зазначив: «Я був серед тих, хто забеспечив мирну передачу влади з рук в руки. А опісля допоміг В. Путіну стабілізувати політичну систему». Повертаючись до реалій останнього року минулого століття, буде доречним згадати, що восени, ще до того як Сурков заступить на свою майбутню посаду, російські експерти назвуть його «геніальним комунікатором», геніальним піарником-консультантом, здатним передбачити багато подій». Виходячи із всього викладеного вище, постійна присутність російського Рішельє поруч із керманичем аж ніяк не дивина. Так наприклад В. Сурков сидів опріч Путіна поки той проводив зустріч із керівниками парламентських фракцій 2001-го року. А це ж був лише світанок насиченої політичної кар’єри головного двієчника сучасної російської підкилимної політики. Мабуть і справді молодий тоді політтехнолог демонстрував неабиякі результати з перших днів своєї політичної юності. Яскравим прикладом рідкісної старанності й політичного мультиінструменталізму є робота над створенням першого в Росії пропутінського громадського об’єднання під назвою «Ті, що крокують поруч». Забігаючи трішечки наперед відзначимо, що ідейними спадкоємцями крокуючих вже незабаром судилося стати молодіжній навколопрезидентській тусовці «Наші». Починання Суркова у випадку із «Тими…» зазнали провалу через очевидне політичне, більше того прокремлівське забарвлення руху. Очевидно далі політ діяч спіймав кураж, оскільки наступною «пробою пера» для нього стали три проекти в рамках парламентської творчості. Першим, відверто невдалим стала партія «Батьківщина» («Родина»-рос.). 2004-го в ході внутрішньопартійного конфлікту між її ключовими фігурами Д. Рогозіним та С. Глазьєвим, останній заявив про наявність «сурковсько-рогозінського блоку» у його партії.  Швидко зметикувавши, що справа пахне смаженою політичною репутацією Сурков наступного року раптово відмежовується від «Батьківщини». Політсила прогнозовано поринає в небуття практично відразу після відходу свого тіньового лідера. Невдовзі в інкубаторі ідей найвірнішого помічника господаря Кремля визріла ідея поставити локомотив російського парламентаризму на рейки двопартійності. Для втілення своїх задумів кремлівський володар маріонеток закладає фундамент двох нових політичних партій: «Єдина Росія» та «Справедлива Росія». Вони повинні були почати прокладання курсу на початок вождистських трансформацій політичної системи. Такі собі стовпи, що тримають безхмарне небо над вежами Кремля. Пізніше самим Сурковим було підтверджено вождистський курс російської політичної дійсності. 2007-го під час публічного виступу на партійному зібранні єдиноросів, він заявить, що «Єдина Росія» (Росія Справедлива перегодом непомітно увійшла в склад Єдиної) буде гарантом збереження лінії В. Путіна в парламенті. Російська версія Грими Змієуста зручненько вмостилася біля президентського крісла. Не за горами був рік наступний. Д. Мєдвєдєв призначив керманичем адміністрацї В. Володіна, проте Сурков залишився при справах на посаді в уряді Путіна.

Верховний лялькар його високості. Абхазія і ЛДНР

Відколи у 2008-му році Росія грубо порушила міжнародне право й втрутилася у внутрішні справи Грузії, фактично позбавивши офіційний Тбілісі повноцінного контролю над дестабілізованими регіонами – Абхазією та Південною Осетією, збігла вже чималенька кількість часу. Всі ці роки аж до сьогодні ці квазідержавні формування постійно потребували пристойного зовнішнього управління. Якщо ж висловитися максимально стисло й змістовно, то кожному ляльковому театру потрібен свій Карабас-Барабас. Враховуючи запальний темперамент грузинських сепаратистів-абхазів роль наглядача було вирішено віддати неодноразово згаданому чеченському лялькарю. З огляду на все то й же легкозаймистий характер джигітів-москвофілів Асланбек Айдарбекович виглядав ідеальною кандидатурою. Так для чеченського архітектора путінізму розпочався рік 2013-тий. Тоді ж новопризначений помічник Путіна був відправлений до Києва для того, щоби вивести з глухого кута Страусового Мецената, Вічнолегітимного і далі за списком. Як мій шановний читач вже напевно здогадався мова про президента-втікача В. Януковича. Сурков повинен був у якості деригента налагодити роботу розлагодженого оркестру політичної верхівки під головуванням концертмейстра-невдахи. Для цього росіяни навіть змогли хутенько зібрати гурт фсбівців, які літаком дісталися до нашої столиці. На щастя, обернути ситуацію на свою користь силам темряви було не до снаги. Проте, Москва отримала ще один шанс в матчі-реванші на чужому полі. Одразу після незаконного кримського бліцкригу наші північні «брати», відчувши смак крові розгорнули свою підривну діяльність на території східних областей України. Як стане зрозуміло вже трохи згодом, розігравши східноукраїнську карту Сурков отримав удосталь ресурсів для інтригоплетіння на користь свого патрона. Він одноосібно контролював цілих дві фіктивних «республіки» замість однієї. ЛДНР стали для нього підшефними утвореннями, вони постали в результаті введення в дію розробленого під керівництвом правої руки Путіна плану зі створення «Новоросії». Синтезовані з додаванням російських дестабілізаційних політтехнологій недореспубліки животіли за підтримки фінансових потоків із РФ. Кишенькова «еліта» контактувала із «Темною Вежею» півночі співпрацюючи із паном Сурковим. Він же й проводив фізичну ротацію «еліт», вчасно усуваючи «відпрацьовані» кадри, й призначаючи нові заздалегідь обрані. Першим серйозним тривожним дзвіночком для куратора стала заява ватажка ДНР Захарченка про заснування «держави» Новоросія без погодження із мозковим центром. Очевидно саме тоді в Кремлі зрозуміли, що в Суркова рука недостатньо тверда для повного упокорення маріонеток.

На початку січня цього року Абхазію вчергове струсонуло. Насувалися вельми істотні зміни у середовищі вищого політичного керівництва. 9 січня політичні опоненти чинного на той час президента Р, Хаджимби увірвалися до будівлі «адміністрації» керманича «республіки». Невдоволені опозиціонери прийшли вимагати перегляду результатів президентських виборів проведених восени року минулого. Опозиційні сили хотіли домогтися скасування переможних підсумків осінніх перегонів, а відтак сподівалися всадовити в президентське крісло власного фаворита А. Квіцинію. Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що Хаджимба переміг Квіцинію осінню із жалюгідним відривом у трохи більше ніж 1%. Слід звернути увагу й на те, скільки відсотків б’юлетенів було залишено в «нейтральній зоні»(до таких відносимо бланки з позначкою напроти пункту «проти всіх», а також не використані, зіпсовані і тд.). Так от, загалом їх було 6.6%. Такі дані здалися опозиції занадто підозрілими й давали підстави вважати, що мала місце корупційна складова. Подейкують ніби то каталізатором для заворушень цілком могла стати перестрілка у закладі громхарчу «Сан-Ремо», під час якої було відправлено на той світ двох шанованих представників абхазького кримінального світу. Мова про Астамура Шамбу й Алхаса Авідзабу. Винуватцем убивств став один із особистих охоронців президента. Відштовхуючись від цієї думки доволі легко пояснити присутнісь «туриста» з ДНР-бойовика «Абхаза» та його місцевих цехових побратимів у лавах учасників абхазського путчу. В підсумку, підкорившись наказу Суркова(останній віддавав розпорядження скриплячи зубами, так як зажив собі слави любителя різноманітних палацових інтриг і переворотів, тому радше пустив би ситуацію у вільне плавання аніж негайно брався б до її якнайшвидшого врегулювання. Ознаки сурковського мілітарного романтизму були чітко помітні при зміні «керівництва» ЛНР. Відтоді популярним серед знавців став термін «Війна веж Кремля». Схоже абхазські події стали завершальним етапом цього протистоянння. Під війною веж розуміємо протиборство прагматичного підходу екс КДБівців на чолі з Путіним і романтичного підходу, апологетом якого є відповідно Сурков.) Хаджимба пішов з посади, попередньо оголосивши про відставку. Січнева колотнеча в Абхазії стала лебединою піснею в стосунках помічника Путіна із джигітами-москвофілами.

Путінізм або курс державного управління для чайників

Владислав Сурков здавна відомий своїм вмінням конструювати політичні концепції відповідно до своїх поглядів на теперішнє та майбутнє РФ. Можна згадати запропоновану ним ідею суверенної демократії суть якої в тому аби підлаштувати демократію під вимоги держави. Названий інтелектуальний продукт побачив світ 2006-го. На свіжак довелося чекати довгих 13 років. В останній рік минулого десятиліття винахідливий розум Суркова спродукував нову теорію. Ідея путнінізму подавалась автором як гайд по успішному управлінню державою в часи соціально-політичного та економічного занепаду й скрути. Центральною фігурою навколо якої будувалася теорія, як видно із назви став Путін. Згілно із міркуваннями В. Суркова, саме ВВП став причиною реставрації «величі російської», оскільки підняв державу на стабільно високий рівень подолавши складнощі кінця минулого століття. Тому тільки теперішній президент знає як перемогти обставини і вести країну вперед. Просто таки еталонний кризовий менеджер за словами того ж таки Суркова. Виходячи з цього, автор путінізму твердо переконаний, що його концепція повинна стати дорожньою картою, дороговказом для політичних лідерів решти світу. Гаслом цього лайфхаку могли б стати слова: «Будь як Путін! Піднімай країну з колін і впевненим кроком веди в майбутнє!». До слова, геополітичним лайфхаком путінізм охрестили журналісти російського «Пропаганда-ТВ».

Акелла промахнувся. Нормандський епік фейл

Перша за три роки зустріч «Нормандської Четвірки» відбулася минулого року дев’ятого грудня. На порядку денному стояли 3 ключових питання. Вибори на Донбасі та контроль України над кордоном, газове питання та проблема звільнення наших громадян, заручників Москви. Істотного прогресу було досягнуто тільки стосовно заручників. Але найбільше тут увагу привертає аспект встановлення цілковитого контролю нами над власним кордоном. Тут, як виявилося «великий махінатор» Путіна дав маху. Відповідно до наче б то вже укладених попередніх домовленостей, президент України Володимир Зеленський повинен був піти за прокладеним Кремлем антидержавницьким маршрутом та провести вибори до виводу російських окупаційних військ із нашої території. Проте, в переговорах тет-а-тет із господарем Кремля, гарант української Конституції ненажарт розлютив пана Путіна відмовившись піти на поступки агресору. Як повідомлять пізніше ЗМІ контактна особа з боку федерації В. Сурков, який перед цим розмовляв із соратником Зеленського А. Єрмаком був упевнений в перемозі. Натомісць все обернулося поразкою. Результатом слів українського лідера стала сутичка між Єрмаком та Сурковим. Останній накинувся на противника зі словами: «Ми так не домовлялися!». Вежа-інтригантка знову виявилася не такою вже ефективною. Це можна було визначити хоча б з того як нервував президент Путін під час виходу до журналістів для підбиття підсумків переговорів. Вже тоді стало зрозуміло, що відхід Асланбека Айдарбековича від справ це лише питання часу.

Він пішов медитувати

18 лютого стало відомо про остаточне звільнення Суркова з посади помічника президента. Сам звільнений пояснив це тим, що було вирішено змінити політику на «українському напрямку». У своєму останньому слові в якості помічника В. Сурков сказав, що йде медитувати. Більшість велетів політичної аналітики зійшлися на думці, що він нікуди насправді не йде від свого «царя», а лише відходить в тінь. Звільнення від обов’язків щодо України дає екс посадовцю шанс сконцетруватися на скажімо абхазському випробувальному полігоні. На такі наміри Суркова прозоро натякають ЗМІ. За словами журналістів «куратор» планує створення в Абхазії нової політ сили. Грубо кажучи він повернеться до того з чого розпочав.

Він пішов, але обіцяв повернутися. Та і як не повернутися з таким то потужним маніпуляторсько-технологічним політичним портфоліо. Найбільш вірогідно Сурков очолить батарею ідеологічної арт-підтримки режиму. Як доказ цього можна оцінити його нещодавну статтю «Столітня держава Путіна», де він розповідає про те, що це все лише початок і путінізм тільки зараз набирає обертів. «Далі нас чекає складна та цікава робота». Гебельс позаздрив би зараз Суркову як ніхто інший в цьому світі. Викладене в цьому матеріалі раніше наштовхує на думку про В. Суркова як про Гебельса на «максималках». Додатковим аргументом тут є також і те, що свого часу 2012-го Сурков спробував створити батальйон «Солов’ї режиму». В той час він провів зустріч із рок-музикантами в ході якої  переконував їх у необхідності культурної підтримки державної політики. Що тут скажеш, хобі дало про себе знати. Про вміння творчо підходити до словотворення свідчить досвід Суркова в якості автора літературних творів. Доробок складає дві книги: «Околоноля» і «Машинка і вєлік». Обидва твори опубліковані під псевдо Натан Дубовицький.

Популярні статті