Демократія чи сепаратизм: у світі наростає референдумна лихоманка
Дмитро Гаврилюк, кандидат політичних наук, політолог

Традиційно референдуми вважаються однією з основних форм прямої демократії на рівні з виборами. В тому числі на референдумах може вирішуватися питання щодо оформлення незалежності певної спільноти, або її територіального об’єднання з будь-якою іншою державою. Виходячи з такої позиції, те, що зараз відбувається в Іраку та Іспанії можна було б назвати цілком демократичними спробами реалізації свого невід’ємного права  на самовизначення. Проте, ані іспанський, ані іракський уряди такої думки не поділяють. То де ж проходить та тонка грань між демократією та сепаратизмом?

Про право народів на самовизначення

Історично виникнення принципу самовизначення народів пов’язане зі становленням національних держав, що почалося в епоху буржуазних революцій. Проте юридично на рівні міжнародного права він хоч і дещо декларативно, але все ж був закріплений лише в 1945 році – Статутом ООН (п. 2 ст. 1).

Пізніше у «Декларації про принципи міжнародного права…»  ООН розтлумачила зміст права народів на самовизначення, зазначивши, що «…всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов’язана поважати це право відповідно до положень Статуту». Разом з цим зазначається:  ніщо в цій Декларації не «повинне тлумачитися як санкціонуючи або заохочуючи будь-які дії, які вели б до розчленовування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, діючих з дотриманням принципу рівноправності і самовизначення народів. Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, направлених на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави або країни». Таким чином в ООН наголошують на існуванні ще одного не менш важливого принципу – територіальної цілісності держав.

Курди: нація без держави

Як відомо, нещодавно в Іракському Курдистані був проведений референдум, в якому взяло участь більше 3 млн чоловік (близько 72% виборців), та в ході якого переважна більшість віддали свої голоси за незалежність цієї автономної території.

З одного боку, перш за все, варто нагадати , хто такі курди – а це етнічна група, до якої належать від 30 до 40 мільйонів осіб, що проживають на території чотирьох держав: Іраку, Ірану, Сирії та Туреччини. Часто їх називають нацією без держави, а таке формулювання викликає щире співчуття, так би мовити, за замовчуванням.

Проте стурбованість можливим ефектом доміно з боку Ірану, Сирії і Туреччини, де також проживають курди, цілком зрозуміла, адже державницьке оформлення іракського Курдистану навряд чи вирішить проблему курдів в цілому. І це вже не говорячи про цілком передбачувану реакцію іракського уряду, який не хоче втрачати поки що своєї – багатої на нафту території, чиє населення робить гідний опір бойовикам ІДІЛ.

На даний момент конфлікт між курдською та іракською владою наближається до свого піку, а питання бездержав’я курдів занадто складне, аби бачити можливим його вирішення наслідком тільки даного референдуму. Тому, попри значну підтримку устремлінь курдів у світі, а також суттєві підстави для реалізації свого права на самовизначення (серед них і економічна справедливість з боку Ірану по відношенню до багатого на нафту Курдистану, і зокрема той факт, що в 2014 році іракська армія фактично залишила курдів напризволяще бойовикам ІДІЛ), прогнозувати щасливу для курдів розв’язку в даному випадку складно.

Підсилює таке відчуття і той факт, що попри готовність курдських лідерів до діалогу, Багдад  не демонструє подібних намірів і вже починає застосовувати економічні важелі.

Очевидно, вирішення курдського питання потребує ще більше часу, ще більше терпіння та ще більше мудрості.

Каталонія жадає незалежності

Попередні результати референдуму про незалежність, що пройшов 1 жовтня, оприлюднив і уряд іспанської Каталонії –  «за» близько 90% із понад 2 млн тих, хто взяв участь у плебісциті.

Варто зазначити, що в ході проведення референдуму внаслідок сутичок з поліцейськими постраждало близько 800 осіб, в тому числі є й такі, чий стан оцінюється як важкий.

Знову ж таки, з одного боку, каталонці – це 7,5 млн людей, які мають свою мову, культуру, певну автономію, але не власну державу. Але, з іншого боку, можна зрозуміти й Мадрид, який не хоче «ділитися» ні своїм суверенітетом, ані матеріальними благами. Тим паче, що референдум, проведений напередодні, не відповідає Конституції Іспанії, що визнав як Конституційний суд країни, так і офіційний ЄС. Варто нагадати, що чинне законодавство Іспанії не передбачає механізму «самовідчуження» чи навіть виходу зі складу унітарної держави її автономних округів.

Разом з цим, на відміну від курдської ситуації, надію на мирне вирішення конфлікту в Каталонії дає демонстрація обома сторонами готовності до діалогу. Разом з тим він може бути можливим за умов взаємного поступу, прихильності, дотримання принципу верховенства права, а не верховенства «політичної доцільності»

***

Підводячи підсумки, варто зазначити, що у свій час аби стимулювати реалізацію принципу самовизначення народів, ООН навіть була прийнята «Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам». І такий крок, у загальному, увінчався успіхом, сприяючи пришвидшенню процесів демократизації. Але, як то кажуть, у кожної медалі є дві сторони…

В епоху сучасності глобальну проблему із самовизначенням народів вдалось суттєво локалізувати (і в даному контексті не слід применшувати внеску ООН). Проте паралельно з наростаючою у всіх сферах суспільного життя глобалізацією спостерігаємо й зовсім антагоністичний процес – чи то нову хвилю боротьби за оформлення власних державностей народами світу, чи то стрімко наростаючий в світі сепаратизм. Як би там не було, але в будь-якому випадку подібні ініціативи намагаються обґрунтувати, апелюючи саме до закріпленого на рівні ООН принципу самовизначення народів.

Найяскравішим прикладом того, коли даним принципом намагалися маніпулювати задля власної вигоди, є анексований Росією під прикриттям референдуму український Крим.

Так, виправдовуючи введення російських військ на територію півострова в день так званого референдуму, а також рішення щодо прийняття Криму до складу РФ, президент Путін апелює саме до 1-ої статті Статуту ООН, що закріплює право народу на самовизначення.

Звісно ж, російський керманич при цьому забуває згадати про те, що опитування було організоване практично під дулами автоматів, що міжнародні спостерігачі  були відсутніми, що здійснювались масові фальсифікації, не кажучи про те, що такого роду референдуми взагалі не передбачені Конституцією України.

Мало того, посилаючись на Статут ООН, Путін в чергове продемонстрував «амнезію» і забув про існування вже вище згаданої «Декларації про принципи міжнародного права…» ООН, де наголошується, що:

  • будь яка держава повинна утримуватися від будь-яких дій, направлених на порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави;
  • принцип самовизначення народів аж ніяк не виправдовує будь-які дії, які вели б до «розчленовування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, діючих з дотриманням принципу рівноправності і самовизначення народів».

А те беззаконня і визнані світом репресії щодо кримських татар, які сьогодні чинить Кремль на анексованій території – пряма демонстрація зневаги до норм міжнародного права, на які сам же ж посилаєшся.

Іншим прикладом того, як референдум щодо незалежності може стати інструментом у великій геополітичній грі, вже зараз можуть стати і події в Каталонії.

Так, іспанські ЗМІ дослідили активність своїх російських колег у час проведення референдуму і прийшли до висновку, що особи та установи, пов’язані з Кремлем за 48 годин до плебісциту збільшили кількість опублікованої інформації на цю тему на 2000%.

В Іспанії у такій медійній гіперактивності розгледіли наміри Кремля сприяти розколу ЄС із середини. Крім того, визнання результатів референдуму в Каталонії може стати непоганим прецедентом для виправдання анексії українського Криму.

Таким чином, можемо зробити висновок про те, що грань між природнім устремлінням народу на самовизначення і сепаратизмом дуже крихка (як і в нормативному, так і в змістовному сенсі).

Не даром серед науковців-політологів превалює думка про те, що від демократії до анархії один крок. Все залежить від організації політичного процесу в тій чи іншій державі, а також, безумовно, від самих організаторів.

Автор: Гаврилюк Д.

Популярні статті